У пошуках сенсу (Частина 4)

Він сказав: «і якщо ти воїн — бийся як воїн». Але при цьому ти не повинен отримувати задоволення від самого процесу вбивства. Ти просто робиш те, що маєш робити, і з тобою станеться те, що має статися. Ти вбиватимеш або ти загинеш, але виконуючи те, що мусиш виконати. На тому — все. Тобто другим шаром цієї промови було те, що роблячи те, що мусиш, ти маєш однакові шанси вбити ворога або прийняти смерть від його руки.

Але ці події відбулися давно, століття тому, а зараз війни стали такими, що той, хто виконує роль Арджуни, може перебувати за десятки, сотні, а то й тисячі кілометрів і, по суті, він лише віддає накази вбивати, але сам — не ризикує своїм життям. Це вже суттєво змінює формулу і зміщує відповідальність того, хто стоїть над своїм військом. Просто згадаємо про те, що той же Олександр Великий особисто вів свої війська в бій і особисто бився в бою, захоплюючи воїнів своїм прикладом. У результаті за ним навічно залишилися блискучі перемоги над багаторазово більшими за чисельністю арміями.

Те саме можна сказати про Цезаря. Наполеон, нехай і не ліз у саму бійку, але був присутній на полі бою часто, на відстані польоту кулі чи ядра. Він був главою держави (у пізній період) і воїном, який був поруч зі своєю армією. А проти нього, принаймні одного разу, був цар Олександр, який, побачивши, як розгортаються події, накивав п’ятами в тил, мало не до смерті загнавши свого коня, і більше на таких заходах не з’являвся. І на тому — все.

І ось тепер ми маємо прутіна на чолі ворожої армії. Це — повний антипод усьому тому, що описано вище. Боягузливий організм перебуває за сотні кілометрів від бійки, зрідка вилазячи зі свого бункера, але він — хоче війни і насолоджується вбивствами, які відбуваються за його наказом. Процес позбавлення життя доводить його до ейфорії, а отже, він діє прямо протилежним чином до того, що говорив Крішна. Тобто він демонструє наймерзенніший прояв убивства з усіх можливих.

Навіть кат Парижа Сансон ставився до своєї роботи як до необхідності, яка зараз потрібна його суспільству, і він намагався виконати свою роботу без зайвого приниження жертви і, за можливості, так, щоб та розлучилася з життям швидко і без мук. Він залишив по собі велику кількість спогадів, але ніде немає навіть найменшого натяку на те, що він отримував задоволення від страт. Прутін це задоволення, безумовно, отримує, і про це відкрито розповідають ті, хто присутній під час доповідей йому про удари по Україні і особливо — по Києву. Це його доводить практично до екстазу. Таким чином той, хто називає прутіна катом, ображає професію і самого Шарля Анрі Сансона. І не тільки прутіна, а й усіх тих, хто мислить і діє в його парадигмі.

ЕПІЛОГ

Підліток якось запитав свого батька, ким був його прадід, про якого в сім’ї майже ніхто не згадує. Батько вочевидь збирався з думками, а потім пояснив синові. Приблизно так: «Твій прадід був борцем за справедливість, за що відважно вступив у конфлікт із владою. Режим боявся його і тому — кинув у катівні, але й вони не змогли зламати дух твого предка. Так, у задушливих казематах він втратив здоров’я, але виявився сильнішим за систему».

(Далі буде)