Безкарність (Частина 1)

Уперше опубліковано: 08.07.2018

Авторка перекладу: Світлана

Фахівці в галузі кримінального права давно дійшли висновку про те, що безкарність за умисний злочин майже завжди веде до його повтору, і якщо покарання не перериває ланцюжка злочинів, то вони стають масштабнішими і несуть дедалі більшу небезпеку суспільству. Приблизно цей механізм розкручує криваву вакханалію, яку влаштовує злочинець.

А фахівці з психології, психіатрії, та й багато філософів стверджують, що людина має досить тонкий шар цивілізації, який тримає її в рамках загальновизнаних норм поведінки, і його (цей наліт) досить легко змести у більшості людей. І якщо таке трапляється з окремим індивідом у цілком стабільній та цивілізованій системі суспільних координат, то це стає чимось кричущим та шоковим.

Спійманий серійний убивця чи ґвалтівник усім здається брудною твариною, що втратила людську подобу. Але якщо це відбувається з мільйонами людей або з усією наявною популяцією людей в окремій країні, то таких дрібниць уже ніхто не помічає.

Достатньо переглянути статистику відомих серійних убивць для того, щоб побачити справедливість цього твердження. Справді, такий собі Педро Антоніо Лопес, якого вважають «найрезультативнішим» серійним убивцею, – на його рахунку трохи більше 300 дівчаток, убитих ним у Перу та Еквадорі. Совковий Андрій Чикатило з доведеними 52 трупами перебуває на четвертому місці в цьому рейтингу, хоча були персонажі, які стверджували про три тисячі жертв, але слідство не змогло підтвердити подібних заяв та списало ці заяви на психічний розлад. У будь-якому випадку йдеться про три сотні вбивств.

Що характерно, «рекордсмена» двічі випускали на волю вже за доведених убивств із гуманістичних міркувань, і він продовжував убивати. Після першого такого звільнення, здійсненого на прохання християнського місіонера, він вийшов на ритм чотири вбивства за тиждень, чим підтвердив залежність масштабів злочину від безкарності. Злочинець бачить себе напівбогом, бо вважається, що бог дає життя і він же його відбирає, а злочинець нічого дати не може, зате забирає легко і, як виявляється, безкарно.

Що можна говорити про злочинців на зразок Сталіна, Гітлера чи Пол Пота, через яких було вбито мільйони людей? Хоча в цьому випадку працює певний чинник особистої неучасті у вбивстві. Справді, незважаючи на те що товариш Сталін був уркою та семінаристом-недоуком, він виявився досить здібним поціновувачем мистецтва та особисто перечитував масу сценаріїв, романів та іншого, що вершила «творча інтелігенція». У будь-якому разі, він добре розумів, що там викладено і що приховано від прямого прочитання. Гітлер був сентиментальним добряком у своїй компанії. Він був не просто поціновувачем мистецтва, а й сам досить непогано володів пензлем, залишивши по собі непогані картини. Пол Пот же взагалі відбувся як особистість у Парижі під впливом його духовних і творчих потоків. У цьому плані його навіть не можна порівнювати з Мао Цзедуном. Але всі ці три персонажі відправили в землю багато мільйонів людей, не вбивши при цьому нікого з тих, хто загинув у період їхнього правління.

Причому в процесі роботи цих жахливих жорен і правління втілень Молоха майже ніхто з громадян цих країн не вважав такий стан речей чимось порівнянним з діями Чикатило, хоча де він, наприклад, і де Сталін за кількістю жертв?

Але ось що цікаве: коли суспільство вивернуто навиворіт до такого ступеня, як це було в совку, тоді, наприклад, той, хто віддає наказ на репресії, і той, хто особисто вбиває, немовби роз’єднані з тим, що вони роблять. Про Сталіна можуть сказати: «Хвилинку, особисто він ніколи не вбивав», – а про ката: «Він виконував наказ, такий був час», – і всіх це влаштує. Мільйони людей з кулею в потилиці поїхали до крематорію, і винних немає, хіба що Барабашка.

І ось пригадаймо того ж таки Педро Лопеса з його 300 жертвами, і тут же – Петра Магго, який пропрацював десять років у НКВС на посаді співробітника з особливих доручень. За цей час він особисто розстріляв понад десять тисяч осіб, по тисячі щороку, або по три особи щодня. Між іншим, саме Магго розстріляв Зінов’єва і Каменєва – соратників Леніна. Так от, цей чудовий комуніст і великий фахівець «із особливих завдань» був ще не рекордсменом, просто працював не дуже довго, а Василь Іванович Блохін працював довше і переступив рубіж 20 тисяч особисто розстріляних. У зв’язку з такою його результативністю та відданістю професії він отримав купу нагород: від дрібної «За оборону москви» до ордена Леніна – та отримав звання генерал-майора. Були й стахановці, які видавали за ніч від 200 до 500 трупів, але швидко згорали на роботі від психічних та інших розладів.

(Далі буде)