Деякі речі завжди лежать на поверхні, але ми на них не хочемо або не можемо звернути увагу. Проте можна спробувати скласти зазначену вище табличку, де у два стовпчики розкидати наявні сили і засоби України та рф станом на лютий 2014 року і де порівняти той самий особовий склад, танки, ракети, літаки і що там ще. Потім – скласти ще одну табличку про те саме, але станом на липень того ж року. Перша табличка показала б, до чого дореформували армію і як вона виглядала порівняно з противником. Він, противник, мав такі таблички, бо їх склали у Києві ренегати в погонах і подали ворогові на блюдечку тоді, коли він ухвалював рішення про агресію. А друга табличка показувала стан справ з урахуванням техніки, захопленої у Криму. Ті, хто має ці дані, могли б внести ясність у це питання, про яке ми можемо розмірковувати лише приблизно.
У будь-якому випадку, порівняння потенціалів було настільки показовим і разючим, що тут навіть говорити нема про що. Скажімо так, у нас була якась кількість танків та літаків у строю, але хто знає, скільки було до них пального? Ми цього не знали, проте кремль знав усе. Правда ж, ідеальні умови для початку наступу? Але що ми побачили в результаті? Все почалося силами диверсантів і без широкого вторгнення, а класики військових наук говорять про те, що ефект раптовості треба використовувати за повною програмою. Путін так вчинив не тому, що не хотів захопити всю Україну, а тому, що не міг це зробити відкрито. Хоча ще на стадії захоплення Криму, за його власними словами, вже було приготовлено ядерну зброю для застосування по території України.
Зауважимо: всерйоз говорити про «добру волю» путіна, який не рушив танкові дивізії, чи вже армії, на територію України, марно. З низки причин він просто не міг цього зробити і не робив. Скажімо так, чи міг би він захопити всю Грузію за десять днів, а не її частину за п’ять днів? Міг. Центральне керівництво вже було деморалізоване і втратило волю до боротьби. Загалом залишалося лише довести операцію до кінця. Не склалося, хоча й дуже хотілося. Вже не було мови про серйозний опір грузинської армії хоча б тому, що росіяни осідлали основні шляхи сполучення і могли нарощувати угруповання у два, три чи скільки треба разів. Це означає, що спрацювали обставини, які зменшили можливості використання потенціалу. Які – зараз не важливо. Важливо те, що путін мав бажання і засоби для захоплення Грузії, але, як з’ясувалося, не мав можливостей.
До літа 2014 року стало зрозуміло, що Україні вдалося розпочати відновлювати армію, і навіть у такому урізаному та розваленому вигляді вона цілком успішно нейтралізує вторгнення з боку Донбасу. До того моменту було ухвалено рішення завершувати «гібридну» частину війни і переходити до її відкритої фази.
Ми чудово знаємо, що місяцями до кордонів України звозилися війська, техніка, боєприпаси, завозилося пальне та формувалися ударні угруповання. Тобто було бажання верховного керівництва рф розпочати відкрите захоплення території України, і під це було розгорнуто відповідні війська. Але як ми чудово знаємо, цього не сталося. Точніше, вторгнення саме кадрової армії відбулося, але воно здійснювалося за тією самою гібридною схемою – війська заходили неофіційно. Але потім усе зупинилося саме в плані відкритого введення армії. Це означає, що обставини не дозволили путіну змінити формат бойових дій, і він залишив усе, як є. Хоча такий гібридний формат передбачався лише для початкової фази операції.
Це означає, що обставини не дали можливості путіну використати ту чисельну перевагу, яку можна було мати лише за відкритого вторгнення. Можна уявити, чому це сталося. У той момент Штати стояли десь осторонь і Обама креслив червоні лінії, які нікого особливо не вражали. Тоді путін закусив вудила, і достукатися до його вивихнутої свідомості можна було лише повним залпом двох есмінців класу «Арлі Берк», чого тоді не сталося. Всерйоз говорити про стримувальну роль президента Франції Оланда і канцлера ФРН Меркель не доводиться. Чим більше часу минає з літа 2014 року, тим смішнішою виглядає їхня роль. Путін уже настільки почував себе імператором Августом, що майже відверто посилав їх разом за знайомою адресою, після чого фрау Ангела й озвучила свою думку про те, що путін перебуває в паралельній реальності. Але ж якісь обставини його справді зупинили. Тож роль, яку їм приписують, не відповідає реаліям. Вони тиснули швидше на Пороха, щоб той пішов на поступки, аніж реально стримували путіна.
До речі, всі ми дуже переоцінили і знаменитий інцидент із літаком МН-17. Так, москві було неприємно, що її люди так тупо накосячили, але не більше. Ефект від цього випадку приміряли на адекватних керівників країни і чекали адекватної реакції, але путін і його поплічники вже мають стільки воєнних злочинів, що формула «плюс отой літак» просто не працює. Та вони й сьогодні не сильно хвилюються з цього приводу, хоча слідство вже не просто довело, що стріляли російською ракетою з російської пускової установки, а й хто стріляв і хто віддавав відповідні накази на висування до вогневої позиції і власне – на відкриття вогню.
(Далі буде)