Утім, у Китаї процес втілення соціальної рівності пішов набагато далі, ніж на Кубі, і зрівнявся з тим, що демонстрував совок у його довоєнній історії. Сам голова Мао був ідейним прихильником такої рівності, і, на відміну від нинішніх не-комуністів чи скоріше – квазікомуністів, які плачуть за совком, але давно награбували собі мільярди доларів, ходив у тому самому френчі (наслідуючи Сталіна) і навіть мився дуже рідко, щоб і запахом не відрізнятися від пролетаріату. Зрозуміло, якщо сам Мао в побуті був простий настільки, що спокійно міг жити в хліві, то й населення Китаю приводилося до цього знаменника. Тому все, що було вище за Мао, просто викошувалося косою «культурних революцій».
Той Китай, який ми бачимо зараз, має мало спільного з Китаєм Мао. Формально країною досі править та сама комуністична партія, але від комунізму там залишилася тільки назва. Достатньо згадати той оглушливий розрив Китаю та совка після смерті Сталіна, щоб зрозуміти різницю двох Китаїв. Тоді скандал трапився не так через розвінчання культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПРС, як тому, що верхівка совка почала жити розкішно, в буржуазному стилі. Вона забажала одягатися в західний одяг, привозити звідти собі напої, їжу та інше, тоді як решта населення споживала те, що було.
До речі, саме так зараз живе голова Ин та його країна – КНДР. Для нього виписують за величезні гроші майстрів-сушистів з Японії, майстрів інших страв – з Китаю та Європи. Продукти, які неможливо виготовити на місці, доставляють з-за кордону спеціально навчені кур’єри. Вони возять не лише їжу, а й інші предмети західної цивілізації, якими не гидує Ин. Той знаменитий випадок, коли товстун розстріляв свого дядька з зенітного кулемета, – саме з цієї опери. Дядько почав вільно поводитися з грошима та розповідати стороннім про те, чим він займається. Товстий сам поставив його до стінки і перетворив його на фарш. З іншого боку, Ину це можна пробачити, бо вождь світового пролетаріату Ленін, робив те саме. Йому везли пиво та ковбаси з Мюнхена, вина й закуски – з Парижа, і, до речі, кур’єр теж зробив дідусеві козячу морду, безкарно укравши його швейцарську заначку, але повернімося до Піднебесної.
Мао назвав потяг совкової еліти до західної розкоші ревізіонізмом – відходом від комуністичних принципів, та порвав стосунки із совком, що майже призвело до великої війни між країнами. Скажімо так, якби зараз Мао був живий, то все керівництво КНР було б вишикувано вздовж китайської стіни та однією довгою чергою покладено біля її підніжжя. А після цього почалося б грандіозна «чистка» зі стратами просто вдома. Якщо комусь це здається надто похмурим і фантастичним, наведемо останній приклад.
За безпосередньої участі Китаю в Камбоджі владу захопили найбільш упороті комуністи троцькістського типу. Пекін після смерті Великого Кормчого постав перед питанням про те, в якому напрямі рухатися далі. Слід було або прискорюватися на шляху, прокладеному їхнім вождем, або навпаки – відходити від нього повністю, вибудовувати нові форми управління країною та створювати нову атмосферу суспільно-політичного життя, не змінюючи прапорів і гасел.
Було вирішено допомогти камбоджійським товаришам як зброєю, так і методичними вказівками. Загалом там потрібно було швидко дійти до кінцевого пункту й забезпечити принцип загальної рівності безумовно та відповідно до троцькістсько-свердловських уявлень про це.
У Пекіні розуміли, що постійне викошування інтелігенції та осіб, до неї прирівнюваних, – перманентна й нудна робота. Цей процес буде нескінченним і безрезультатним, а тому треба все вирішити радикально і за допомогою гострішого інструменту, ніж власні «хунвейбіни». Тому революційна армія Кампучії на чолі з Пол Потом спиралася на силу озброєних підлітків з повністю промитими мізками та зі штучно модифікованою свідомістю. Для них вбивство було не просто заняттям, а способом життя. Там не було навіть натяку на сумніви, і вони були здатні вбивати навіть не у вигляді страти, а як у процесі викошування сіна чи чогось подібного. Їх не зачіпала кількість людей, убитих власноруч. І ось у 1976 році, відразу після смерті Великого Кормчого, експеримент стрімко набрав обертів, і полпотівці, що захопили владу, засукали рукави.
Вони зробили поправку на китайський досвід і тому знищували міське населення країни просто оптом, не розбираючи, хто з них інтелігент, а хто – ні. За три роки режиму, на чолі якого стояв колишній студент Паризького університету Пол Пот, було знищено третину населення країни, або приблизно 3 100 000 осіб. При цьому вдалося максимально наблизитися до тієї самої рівності, про яку так натхненно розповідають соціалісти, комуністи та популісти. Це був не ідеал, але дуже близько до того.
Щоправда, у Китаї не дуже надихнулися результатами експерименту, і справа була не в кількості жертв. З цим у Китаю не було проблем ніколи, а йшлося про те, що такі заходи повністю поклали економіку та підкосили обороноздатність Камбоджі, після чого сусідні в’єтнамці увійшли у країну та скинули кривавий режим. До речі, сам Китай почав поступово відходити від комуністичних постулатів, і чим далі від них віддалявся, тим краще там ставало і з економікою, і з їжею. А на Камбоджу і на в’єтнамські війська у ній просто плюнули.
До речі, В’єтнам теж був соціалістичним, і жертви Камбоджі його ніяк не вражали. Просто до 1979 року у нього склалися жорсткі відносини з Китаєм, які іноді переходили у прямі бойові сутички, і В’єтнаму ніяк не посміхалося мати сусідню країну з прокитайським режимом. Коли в’єтнамські війська увійшли в Камбоджу, вони виявили не лише гори черепів, складених у піраміди, а й повністю виснажене населення країни, яке перебувало у стані перманентного голоду. Зауважимо, що це відбувалося там, де можна збирати по три-чотири врожаї сільськогосподарських культур за рік, де не бракує тепла, води чи родючого ґрунту. Просто на землю прийшов комунізм. Словом, три мільйони трупів так і не зрозуміли, яку країну вони втратили, хоча там не було ковбаси по 2.10 і смачного пломбіру. До речі, про пломбір.
(Далі буде)