Уперше опубліковано: 25.02.2018
Авторка перекладу: Світлана
ЕСКОБАР
Глава Медельїнського картелю на піку своєї кар’єри мав такі фінансові та силові можливості, що технічно міг легко та невимушено стати президентом у Колумбії. Швидше за все, до цього все йшло, поки в гру не втрутилися Штати і не стали підтримувати вже не поліцейські, а військові операції колумбійської армії проти структур картелю. Але якби ніхто не втручався в цю справу, то цілком можна було б очікувати Павла Емільйовича як президента цієї латиноамериканської країни. Причому якби наркотрафік вдалося зберегти, то населення б точно не бідувало.
Напевно, переживши кілька днів ганьби від усвідомлення того, що країною править наркобарон, публіка почала б будувати своє повсякденне життя, виходячи з нових реалій.
Простий народ пішов би на заводи з переробки листя коки, де працював би, як і на будь-якому іншому підприємстві, даючи на виході чистий кокс, упакований на зразок чайних пакетиків із яскравими малюнками і впаяним приладдям для правильного розрівнювання «доріжки» і трубочки для вдихання. Напевно, там було б написано, що товар – без ГМО, природного походження, без домішок та добавок, а на наступних малюнках було б зображено, як правильно розкривати пакетик, формувати доріжку та вдихати продукт. Інша публіка займалася б доставкою товару до аеродромів і баз підводних човнів, звідки відправлялися б регулярні рейси у всі точки земної кулі.
Найцікавіше видовище являли б собою люди, яких заведено називати «творчою інтелігенцією». Митці стали б писати полотна, де Пабло возсідає на білому коні й розмахує прапором Колумбії, ведучи загін своїх соратників до світлого майбутнього. На задньому тлі можна було б побачити цих соратників на мулах, міцно нав’ючених баулами з коксом. Письменники розвивали б тему «колумбійської мрії», описуючи життя та пригоди президента. І справді, син фермера та училки став найбагатшою та найвпливовішою людиною своєї країни. Маючи близько $10 млрд заробітку, він був великим меценатом та філантропом.
Це при тому, що не замислюючись відправляв до праотців простих людей, поліцейських, суддів, політичних діячів та журналістів. Його б сприймали благодійником саме за його благодійність. До речі, про журналістів. Вони співали б йому осанни з ранку до вечора, висвітлюючи зустрічі, промови та інші речі, які б робив президент. Особливо довірені та допущені до тіла президента репортери знімали б Пабло в його резиденції біля річки як досить просту у спілкуванні людину, а він показував би їм, як стрибає по спеціально вкопаних у землю пеньках.
Театральні діячі увивалися б навколо нього, як мухи біля свіжаку, намагаючись виторгувати щось для будівництва свого театру або просто щоб здобути премію чи хоча б медаль. Кінематографісти на спеціально створеній кіностудії імені Ленні Ріфеншталь знімали б документальні фільми про життєвий шлях героя. Вони обов’язково б зняли будинок, де він народився, школу та інші місця, пов’язані з ним. При цьому його друзі дитинства, шкільні товариші, однокашники з Медельїнського університету і, звісно ж – сподвижники в нелегкому бізнесі розповідали б про те, яка це чудова людина, обдарована всіма відомими чеснотами. Щонайменше раз на рік церква пропонувала б йому не зволікати і розпочати процес канонізації, адже чудес він здійснив на батальйон святих.
Гарячі латиноамериканські діячі естради складали б запальні пісні про лідера у стилі «мар’ячос». Через те що парадні портрети президента вже висіли б у всіх присутствених місцях, а там його зображено на коні, то швидше за все, там було б кілька пісень про «ескадрон» і «батяню комбата». Можливо, хтось спробував би створити оперу «Ескобар» або балет «Кокаїнчик». Там навіть сюжет проглядається про те, як було організовано доставку невеликих партій кокаїну шляхом його прив’язування до перелітних лебедів. І ось коли закоксовані лебеді вже були майже на місці, одного з них підстрелили співробітники DEA, американського агентства боротьби з наркотиками, що призвело до нестерпної драми серед поголів’я лебедів.
Років за п’ять не залишилося б жодного жителя Колумбії, який не палав би неприборканою любов’ю до Павла Емільйовича особисто і до всіх без винятку його діянь. «Пабло» стало б найпопулярнішим ім’ям для хлопчиків, а «Пауліта» – для дівчаток. Його ім’ям стали б називати наркофабрики і наркозаводи, площі, вулиці, пароплави й навіть нові небесні світила.
Правда ж, такий абсурд погано вкладається в голові і здається, що такого не могло бути в принципі? Але ще раз звертаємо увагу на загальновідомий факт втручання у ці справи відповідних структур США. Як було б в іншому випадку, ніхто не знає, але ми описали один із цілком реальних варіантів. Реальний він тому, що майже те саме вже відбувалося і відбувається просто зараз.
(Далі буде)