Автор перекладу: Світлана
Немає сумнівів у тому, що зараз весь світ увійшов в епоху великих змін, і та інерція, яка забезпечувала більшу чи меншу стабільність і головне – передбачуваність розвитку основних світових процесів, втратила свій імпульс. З одного боку, Китай почав розхитувати систему своїми м’якими і не одразу помітними рухами, потім до процесу підключився прутін як відкритою торговельною газовою війною, так і війною гарячою, яка все більше набуває обрисів світової, а зараз у цей процес включилися й США, хоча до останнього моменту саме на них лежала основна енергія імпульсу інерції. Тепер вона не просто зникла, а переродилася на свою протилежність.
Звідси випливає, що жодних передумов того, що вектор руху світу сам собою збережеться, вже немає, і очевидно, що цей рух відбуватиметься або в іншому, або в інших напрямах. Безумовно, ці глобальні зміни генерують як нові труднощі, так і нові можливості, а як ми пам’ятаємо, сер Вінстон Черчилль описував таку ситуацію таким чином:
На заголовній картинці наведено цитату держсекретаря США Марко Рубіо, яка у повнішому вигляді є приблизно такою:
«Президент чітко окреслив свою мету – переглянути базові умови міжнародної торгівлі, які, на його думку, і я з ним згоден, є несправедливими щодо США».
І загалом, якщо не враховувати того безумовного факту, що як мінімум останні 30–40 років світ будувався навколо інтересів США, їхнього уявлення про те, що слід розуміти як благо, а що треба вважати шкідливим, тут немає нічого дивного. Світ не може стояти на місці й повинен якось змінюватися. Але фокус якраз у тому, що набувши статусу світової наддержави, саме США вибудовували світ, а особливо «західну його частину», так, як вважали за потрібне. Останні ж три десятиліття Штати взагалі залишалися єдиною наддержавою, з якою поступово став конкурувати Китай. І ось тепер з’ясовується, що самі ж США вибудовували цю систему так, що вона виявилася несправедливою до них.
Але ще раз підкреслимо: решта світу підлаштовувалась під США саме за інерцією, хоча багато країн, безумовно, відчували протекціонізм старшого партнера і з багатьох питань вважали відносини нерівноправними. Схематично це виглядало так. Штати просували свої нові правила, які регулюють фінанси, торгівлю і щось іще, що врешті-решт не дуже добре позначається на партнерах та союзниках. Ті змушені якось змінювати свою лінію поведінки, щоб рухатися в новій парадигмі, і таке відбувається з року в рік, десятиліття за десятиліттям. Але це сприймалося як побічний ефект явно нерівноправного партнерства.
Простіше кажучи, Штатам пробачали волюнтаризм і протекціонізм, розуміючи, що ті взяли на себе функції не лише забезпечення безпеки, а й підтримки правил гри, які стали основою для більшої частини світу. Тобто в разі чого всім було зрозуміло, куди звертатися по допомогу й захист. Саме так воно і працювало до останнього часу. В обмін на ці безумовні функції, закріплені за США, Вашингтон отримав право формувати умови глобальної гри, на яку всі змушені зважати.
Зараз же ми спостерігаємо ситуацію, коли Трумп вирішив змінити правила гри не еволюційним, а революційним чином, тобто практично повністю скасувати все те, що формувало поточні реалії, а натомість висунути новий імператив, який, на його думку, є більш справедливим для США. Але в нинішньому світі все взаємопов’язане, і якщо ти хочеш собі щось додати, то ти повинен це звідкись узяти, і найчастіше це виглядає як забрати в когось. Звісно, якщо слухати промови товариша Муска, який, упоровшись своєю травою, розповідає про те, що комп’ютери роблять гроші з повітря, то все інше просто втрачає сенс, бо ця команда справді має уявлення про світ, у якому щось падає з повітря, але насправді так працюють певні речовини в голові їх споживача, але не в реальності.
А реальність говорить про те, що для покращення свого становища ти маєш намір у когось щось забрати, і при цьому ти впевнений у тому, що за це тобі нічого не буде, ба більше, ніхто не чинитиме опір такому бажанню. Як було сказано вище, хай і не такі різкі рухи, але Штати робили й раніше, спираючись на компенсацію, яку вони надавали у сфері безпеки та підтримки правил, що регулюють світовий порядок. Ба більше, таким чином Штати продавали свою можливість покарати відступників від цих правил, але, як ми бачимо, саме ці функції Трумп рішуче зливає. А разом з ними він зливає і лояльність тих країн, за рахунок яких він вирішив покращитись.
У підсумку виходить зовсім нова і нечувана раніше ситуація, коли у відповідь на протекціонізм США Вашингтон починає отримувати дієву відсіч. Тобто якщо той самий Рубіо розповідає про те, що особисто він і його шеф вважають нинішній стан справ несправедливим і невигідним для США, то чому він вважає, що на такій позиції можуть бути тільки вони? Адже будь-яка країна виходить зі своїх власних інтересів і готова чимось поступатися і демонструвати лояльність до чогось не менш важливого, а якщо ви цього не пропонуєте натомість, то, безумовно, почуєте реакцію у відповідь точнісінько в тих самих висловлюваннях, тільки слова «справедливість» і «вигода» буде застосовано не до США, а до тієї ж Канади, Франції, Німеччини, зрештою – до Піднебесної, яка тільки й чекала моменту, щоб зіграти в таку саму гру, не будучи звинуваченою в руйнуванні світового порядку. А тепер його руйнують самі США.
Трумпа бісить позиція тієї ж Канади, коли його відверто посилають за відомою адресою, і він чомусь не може чи не хоче зрозуміти, що сам відключив механізм, який забезпечував елемент лояльності союзників і партнерів, від легкої дурниці, яка часом виходила з Вашингтона. Раніше США були гарантом безпеки і стабільності у плані правил гри, а зараз вони відкрито заявили, що ці регалії їм натерли спину та інші фрагменти організму і тепер – плювати вони на них хотіли. До речі, ось ці самі смердючі переговори з путіним – це не про Україну і не про росію, і навіть не про війну, а про статус Штатів – наскільки вони його втратили.
І якщо про торговельно-економічну складову нинішніх чудес, які демонструє нова адміністрація, сказано і написано вже багато, то в частині безпеки на нас чекають фундаментальні зміни. Передусім, уже стають помітними напрями перерозподілу центрів сили. Взагалі-то їх можна було б вгадати й раніше, але та сама інерція згладжувала гострі кути і проблеми не випирали настільки гостро, як це сталося за кілька останніх місяців.
До речі, контраст політиці Трампа – політика Байдена – багато що пояснює. Так, підтримка України адміністрацією Байдена – це теж не про Україну, а про США. Це був саме той виклик, на який Штати не могли не відреагувати хоча б тому, що вони брали участь у багатьох процесах, які формували фундамент європейської безпеки. Саме Штати, хай і покоління тому, сформували НАТО, витрачали сотні мільярдів доларів на створення інфраструктури, яка стала каркасом безпеки, зрештою, шляхом неймовірних дипломатичних зусиль було створено та підписано документ, у який було втягнуто і совок і який увійшов в історію під назвою «Гельсінкі». І ось прутін, розв’язавши війну проти України, кинув виклик цій системі, а отже, Байдену треба було показати, що Америка – у грі і що ігнорувати її інтереси та принципи буде дуже дорого.
Якщо подивитися на те, що Байден і його команда робили до кінця його каденції, це якраз та сама демонстрація сили та рішучості, яка завжди асоціювалася зі Штатами. При цьому Байден був змушений зважати на думку європейських партнерів стосовно того, щоб війна в Україні не стала війною в Європі. Цим лавіруванням Байден посилав сигнал союзникам, що Штати не просто готові до жорстких рішень, а діють у рамках здорового глузду. І якщо хтось цього не усвідомив, то зрозуміло, що він поливає Байдена помиями.
Я лише нагадаю просту істину. США ніколи не були союзником України, і взагалі у нас досі немає жодного союзника. А ось претензії до Байдена у стилі «Дід злякався і не дав нам того чи сього» саме випливають із неправильного розуміння взаємин США та України. Штати – не союзник, але публіка висуває до них претензії як до союзника, який справді має зобов’язання. Простіше кажучи, все те, що зробив Байден, було актом доброї волі в рамках утвердження статусу США. Кожен може поглянути на ситуацію з цієї точки зору, і багато що стане на місце.
Ну, а якщо вам доведеться чути аргументацію в стилі «Будапештський меморандум», просто не гайте часу на дебати з носієм таких думок і навіть на прослуховування цієї нісенітниці. Ви розмовляєте з совком, якому по життю всі зобов’язані. Насправді адміністрація Байдена генерувала певні сигнали у зовнішній світ, зокрема, і для того, щоб статус Штатів обґрунтовував масу преференцій, які вони мають у світі.
І ось Трумп цілеспрямовано зливає в унітаз усі ті зусилля, яких докладав не лише Байден, а й численні адміністрації після Другої світової війни. Ці два діячі поводяться як діти, які ламають іграшки, куплені за гроші батьків, які вклали багато часу, зусиль і праці, щоб чадо могло мати цю іграшку. І ось її практично зламали настільки, що, швидше за все, вона вже відновленню не підлягає. І тут спливають питання саме щодо безпеки, які десятиліття тому було сформовано якраз на тому фундаменті, який доламує Трумп.
Між іншим, це стосується і виходу США під проводом Трумпа з низки міжнародних організацій і готовності вийти з ООН. Він аргументує це тим, що ці організації працюють в інтересах Китаю і повністю ігнорують інтереси США. Загалом, сперечатися тут нема про що, інша справа – як усе дійшло до того, що ці організації переродилися і стали токсичними? Маючи міжнародний авторитет і право вето в Раді безпеки, Штати вже давно не влаштовували бійки ні за кандидатуру Генсека, ні за кандидатури великих ООНівських структур на кшталт Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Штати просто умили руки і пустили справу на самоплив – як результат, Китай там розсадив свою агентуру і все справді перетворилося на треш. А хто ж заважав тримати жорстку позицію і не допустити на ці пости осіб, на яких – кілотонни компромату? А тепер – так, можна розповісти про те, що в цих структурах немає жодного профіту, а тільки треба платити внески. І насамперед ООН перестала виконувати свою головну статутну функцію – не допускати військових конфліктів, що теж було одним з елементів глобальної системи безпеки. Тепер все це викидається у сміття через непотрібність. Але це міжнародна структура, в якій є як друзі, так і вороги. Проте Трамп ламає далі.
Згадаймо про те, скільки разів він повторював тезу про те, що союзники безсовісно користуються американською парасолькою для того, щоб почуватися в безпеці. А потім він заводить пісню про те, що за безпеку треба платити. Тут ми опустимо те, про що було сказано вище, просто ще раз звернемо увагу на те, що це є елементом статусу і він відбивається десятки разів тим становищем, яке мали США у світі. Але є ще один вкрай важливий момент, який не згадають ні сам Трумп, ні його держсекретар Рубіо.
Післявоєнна історія США демонструє, що Вашингтон докладав титанічних зусиль для того, щоб оборонний потенціал його союзників був на мінімалках. Так, Штати всіляко сприяли тому, щоб нові союзники і старі вороги – Японія та Німеччина – взяли за основу пацифістський шлях розвитку. Саме США доклали багато зусиль для того, щоб мілітаризм у цих країнах не відродився де-факто, а сам цей статус було закріплено де-юре.
Стаття 9 Конституції Японії забороняє країні мати збройні сили. Вона складається з двох частин:
- Перша частина говорить, що японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації та від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних спорів.
- Друга частина говорить, що для досягнення мети, зазначеної в першій частині, ніколи не будуть створюватися сухопутні, морські та військово-повітряні сили, так само як і інші засоби війни. Право на ведення війни державою не визнається.
Там досі не наважилися назвати свої військові підрозділи збройними силами, хоча авіація і флот там мають розміри і габарити, яким позаздрять багато країн, але все це випливає з давніх домовленостей, досягнутих після Другої світової війни.
І це ж було зроблено навмисно і з умовою, що вам не потрібно мати великих військових формувань, оскільки безпеку від військових загроз ми забезпечимо вам власними силами як союзникам. Для Німеччини це було зроблено в рамках НАТО, а для Японії – шляхом прямого союзницького договору. Ще раз: це була ініціатива США, і Вашингтон чітко розумів, навіщо йому це потрібно. Таким чином вибудовувалася залежність від військової могутності США, і це працювало буквально до останнього часу.
І ось після заяв Трумпа про те, що всі зловживають можливостями США у сфері глобальної безпеки, він як мінімум перекреслює те, що вибудовували гідні люди, які займали його крісло і крісло Рубіо, до них. Саме ці люди встановили таку високу планку авторитету США і зробили Америку великою. І ця велич закінчується стрімко й безповоротно. Це стає все очевиднішим після кожного підходу до мікрофона самого Трумпа, його Муска чи Рубіо з Ді Венсом – ця очевидність лише зміцнюється.
Ну, а ті країни, які було залучено в американську схему післявоєнного світоустрою, вже просто зараз працюють над тим, щоб вибудувати нові конфігурації як у плані торговельно-економічних відносин, так і у сфері безпеки. Можна не сумніватися в тому, що нові структури сформуються досить швидко, і будуватися вони будуть в обхід США. І тут виникає запитання про те, що робитимуть ті країни, яким Штати три покоління поспіль гарантували парасольку безпеки?
Узяти хоча б ті самі Німеччину, Японію та Південну Корею. Вони мають усі можливості зайнятися зміцненням своєї оборони самостійно або в блоках з іншими країнами, але очевидно, що власний оборонний потенціал вони будуть змушені підняти до небувалого рівня. І що головне, вони мають усі можливості зробити це самостійно. Щоправда, у випадку з Японією та Німеччиною доведеться внести зміни до конституції.
І щойно вирішення цього питання вже повністю перейде у практичну площину, то слідом за пацифізмом в архів піде і без’ядерний статус. Кожна з цих країн має всі можливості для того, щоб досить швидко вийти на випуск певної кількості ядерних зарядів. І тут повернімося на кілька десятків років назад і згадаймо про те, що Штати були категорично проти того, щоб Велика Британія, а згодом – і Франція отримали власну ядерну зброю. Тепер це смішно, але аргументи Вашингтона якраз полягали в тому, що своєю ядерною зброєю він… так-так, гарантує безпеку. Але обидві країни вперлися і отримали власну ЯЗ.
Франція має два компоненти ядерного набору – боєголовки до ракет на атомних підводних човнах і ядерні боєприпаси повітряного базування, а Велика Британія залишила собі лише боєголовки на чотирьох ядерних субмаринах, бо Штати розмістили на її території свої ядерні авіабомби. Вони стоять також у Німеччині, але у світлі нових віянь цей чинник можна вважати нікчемним, бо фізично боєприпаси розташовано за межами США, але застосувати їх без прямої згоди США та передачі кодів активації неможливо. І ось просто зараз у Європі розпочався процес переосмислення своєї безпеки і в цій сфері.
Президент Макрон заявив про готовність надати свою ЯЗ для забезпечення безпеки союзників по НАТО, якщо США заберуть свої активи та/або вийдуть із НАТО. Він пропонував це Олафу Шольцу, але той ухилився від обговорення цієї теми, а новий канцлер, яким з великою ймовірністю стане Фрідріх Мерц, уже заявив про те, що відкритий до подібного діалогу з Макроном. Тільки тут фокус у тому, що сам президент Франції не раз і не два заявляв про те, що як би далі не складалися обставини, в тому випадку, якщо французька ЯЗ стане забезпеченням європейської безпеки, рішення про її застосування прийматиметься виключно у Парижі. Тобто умови її застосування схожі на ті, що зараз є в американської ЯЗ.
Тут варто зазначити, що, на відміну від Великої Британії, яка має певні зобов’язання перед США щодо застосування атомної зброї, Франція вільна від будь-яких зобов’язань і в цьому плані діє, виходячи з власних міркувань. Ядерну програму Франції було створено з нуля і без будь-якої сторонньої допомоги, і тому Париж має право диктувати свої умови. У свою чергу, це свідчить про те, що як би далі не розвивалися події, саме в цій, дуже делікатній сфері безпеки деякі країни вже зараз підійшли до порогу рішення про створення власної ЯЗ.
Але треба розуміти: щойно та ж Японія та Німеччина створять власну атомну зброю, повернення до тієї системи безпеки, яку так важко вибудовували США і яку руйнує Трумп, уже не буде ніколи. Це буде нова ера, і той протекціонізм, яким Вашингтон ще намагається користуватися за інерцією, більше не спрацює. Якщо це – велич, то Трумп справді робить Америку великою.