Незвичний погляд. Про переклад власних назв (Частина 1)

Авторка: Світлана

Шановні читачі, сьогодні хочу ще раз повернутися до ваших запитань та роздумів, які ви навели в коментарях до статті «Незвичний погляд. Післямова до редакційної статті». Саме цю тему я довго обмірковувала, тому що вона, як на мене, дуже важлива – про написання російських власних назв українською мовою. Тоді в коментарях виникло невелике обговорення, настільки конструктивне, що воно визначило кілька напрямів аналізу цієї теми.

Отже, початок цьому ланцюжку роздумів поклав такий коментар: «Ріже вухо, коли імена їхніх персонажів подаються в українському перекладі. Ми ж не перекладаємо поляків, наприклад. Кажемо Анджей. Або грузинів (Серго). Чому ж лаврова подають сергієм?»

У відповідь інший коментатор навів посилання на відповідний розділ Українського правопису: «Тому що § 144:  І продовження думки: «В § 144 говориться: «Білоруські та російські імена за традицією не транслітеруємо, а
передаємо українськими відповідниками…». І на прикладі згаданого коментатором імені покажу різницю: якщо транслітерувати, то вийде Сєрґєй, якщо навести український відповідник – напишемо Сергій. 

Поставмо кілька дослідницьких запитань. Перше: чому так відбувається, тобто відповідниками передаються саме російські та білоруські імена? Тому що вважається, що це близькоспоріднені східнослов’янські мови – українська, білоруська і російська. Інші слов’янські мови не настільки близькі, тому польський Анджей і відомий усім болгарин Філіп будуть писатися з більшим збереженням звучання їхніх імен.

Але чи справді російська мова настільки близька до української та білоруської? Напевно, кожен бачив у Мережі різноманітного обсягу таблички з зіставленнями найбільш уживаних слів у кількох мовах, серед яких є російська. Наприклад, такі:

Проте, крім порівнянь найпоширеніших слів, є ще й глибокі наукові розвідки. І професор Костянтин Тищенко, дослідивши не тільки лексику, а й граматику слов’янських мов, з’ясував, що українська мова із 82 своїх характерних рис (як унікальних, так і спільних з іншими мовами) має найбільше (29) спільних рис із білоруською мовою, а з російською – лише 11:

І для порівняння – на заголовному зображенні подано деякі російські слова в оточенні відповідників зі слов’янських і тюркських мов.

Друге запитання: чи є якісь мовні причини того, що замість транслітерації російського імені вживається його український відповідник? У Правописі це пояснено щодо власних імен «традицією», а щодо географічних назв (де правила загалом дуже схожі на ті, що у власних назвах) – «вимогами практичної транскрипції» (§ 149), тобто назви записуються засобами української абетки, а фонеми, яких немає в нашій мові, замінюються близькими до них за звучанням. 

Висловлю своє припущення. Основні проблеми перекладу російських імен крутяться навколо передачі їхніх літер И (Нікіта чи Микита) і Е (вже згаданий Сєрґєй чи Сергій), Г і Ё (Ґрачьов чи Грачов). У корені слова в російській мові частіше вживається Е, що позначає м’який приголосний перед нею, а в нашій мові та сама літера стоїть після літери на позначення твердого приголосного. Те саме з літерою И: в обох мовах пишеться однаково, а читається в одній «м’яко», в іншій – «твердо» (звісно, йдеться про приголосні перед цими голосними звуками). На підтвердження цього спробуймо прочитати транслітеровані російські імена (приклади вигадані, будь-які збіги випадкові): Сємьон Зєльоний, Пьотр Вєлікій, Кіріл Снєжний. Очі «спотикаються», вимовляти незвично. Якщо написати за правилами Правопису, то цей перелік ми пробіжимо очима практично без зусиль: Семен Зелений, Петро Великий, Кирило Сніжний. Напевно, саме такі звукові особливості російської та української мов сприяли тому, що українські відповідники, які вимовляти легше і звичніше, стали використовуватися як переклади російських імен.

(Далі буде)