Про рушійну силу ватного совка. Польове дослідження (Частина 2)

І ось тут, не претендуючи на академічність, ми провели своє дослідження на зовсім низькому рівні. Щоб уловити те, що єднає путіна і далекого тюменського ватника, що називає себе в Мережі таким собі Володимиром Халиманюком, експеримент було організовано просто і навіть примітивно. В одному з обговорень теми у ФБ Володимир Халиманюк виплив сам і став менторським тоном учити «вбогих хохлів за жисть». Причому він робив це поблажливо і спочатку – без злоби. Навіть розповів про далеке українське коріння. Після цього він перейшов до пояснення «хохлам», що там у нас сталося на Майдані, що коїться в Лугандоні і хто нам справжні вороги. Якщо йому заперечували, цей тюменський ментор швидко таврував психіатричними діагнозами. Тобто хто з ним не згоден – просто придурки. І ось акуратно довівши співрозмовника до ключових запитань, я отримую ту відповідь, яка вирішила все завдання нашого дослідження. Отже, запитання:

№ 1. Скільки росіян убили українці на території рф?

№ 2. Скільки українців убили росіяни на території України?

Авторство цієї пари запитань не моє, тобто до моменту використання мені це трапилося в Мережі, а тут виявилося дуже доречним. Далі була відповідь, яку в принципі можна не коментувати:

«Завжди можна знайти привід для ненависті (негатив) і витратити більшу частину життя на реалізацію цього негативу. Так і мине життя… І, принаймні, я навчився не зациклюватися на негативі (якщо треба прийняти рішення жорстке – його прийняти, реалізувати і без зайвих емоцій забути), а рухатися вперед, інакше створювати матеріальні блага буде нікому і, відповідно, життя буде не дуже…»

Ось так! Вони вбивають тисячі наших співгромадян, знищують усе українське і з розумним виглядом дають ось такі поради! Лінійно оцінюючи таку відповідь, можна просто припустити, що спілкуєшся з душевно хворою людиною, яка взагалі втратила орієнтири в життєвих цінностях. Однак це було дослідження, і довелося копнути глибше, щоб побачити корінь проблеми.

Слід зазначити, що спілкування відбувалося за кілька прийомів днів зо три. Ще в перший день спілкування мною було висловлено акуратне попередження, що я маю інформаційний сайт. Зарозумілий співрозмовник проскочив повз і навіть познущався з цього приводу. Вже під фініш спілкування я йому відкритим текстом заявив, що весь цей діалог – предмет досліджень. Реакція точнісінько та сама – знущання і медичні діагнози. Але все закінчилося в той момент, коли я дав йому посилання на першу статтю і він нарешті зрозумів, що тут відбувається. Мирний тон зник одразу, підначки та поблажливість – теж, і стало видно, що нікуди ненависть не поділася, просто треба було копнути глибше.

Усе це до того, що і путін, і Халиманюк прагнуть однієї й тієї самої точки комфорту, яка водночас є відправною точкою для совкової ватності. Ми схильні вважати, що ця точка має назву «безкарність». Саме до неї прагнуть і президент рф, і мешканець глухої провінції. Саме безкарність рухає бидлом, яке кричить на обслугу в Хургаді чи Анталії, та мільярдером, який коїть ганебні речі в Куршавелі. Їх п’янить безкарність. Ця сама безкарність – основа внутрішньої та зовнішньої політики рф. Будь-який чинуша прагне перестрибнути на найвищу сходинку драбини, щоб отримати більший обсяг безкарності, а бажано – вийти в касту недоторканних у їхньому розумінні цього терміна. Саме тому там не працюють ні конституція, ні закони. Соціальний статус вимірюється не кількістю грошей чи владних повноважень, а розмахом безкарності.

У масштабах народу це підтверджується винятком із правил. Той, хто може покласти межу твоєї безкарності своєю безкарністю, стає беззаперечним авторитетом. Варто подивитися на ту ганьбу, яку влаштував росіянам Рамзан Кадиров, щоб зрозуміти, як це працює. У масштабі держави це можна подивитися в історії 1941 року, коли Гітлер зупинив безкарність Сталіна своєю безкарністю. Адольф покарав Йосипа, свого вчорашнього союзника в розподілі Європи, за ту безкарність, із якою Сталін поліз на території, не обумовлені союзницьким договором, і Гітлер покарав. Якби не Штати, покарав би остаточно!

Із цього висновок. Якщо хочеш, щоб росіяни почувалися у своїй тарілці і попихали тобою, – залиши їхні дії безкарними. Коли вони влізли у Крим, вони реалізували свою безкарність. Коли вони почали отримувати відповідь у Лугандоні, вони відчули наближення покарання і завили в істериці. Тепер, коли їхні сили тануть, вони переходять на «братерську» і примиренську риторику лише з однієї причини – вони хочуть уникнути покарання. Наше завдання – не залишити без покарання ті злочини, які вони скоїли.

І найголовніше – цією недугою заразилася наша влада. Найяскравіше це видно на Поросюках та Семенченках. Вони лізли в парламент не ухвалювати потрібні закони чи працювати на благо виборців, – вони туди йшли, щоб отримати безкарність! Не тільки вони, ми самі підняли їх із бруду і зробили те, на що соромно дивитися! Безвідповідальність, безкарність – це і є та пружина, на якій тримається совкова вата. Цей принцип вписується у всі події, які вже минули, які відбуваються зараз і які стануться лише завтра. Якщо ми це зрозуміємо, змусимо нашу владу відповідати і привчимося самі відповідати за себе, вата помре сама собою, а совок піде туди, де якраз йому й місце, – на звалище.