Так США, у першій половині ХХ-го сторіччя не розглядали Японію як реальну загрозу. Ба більш, між країнами були доволі міцні економічні звʼязки. Наприклад, американці доволі багато зробили задля розбудови сучасної імператорської армії, а особливо – флоту. Якби зовнішньополітична доктрина США передбачала Японію як потенціального противника, то військової співпраці такого масштабу просто не відбувалося б. Мало що змінилося і після того, як Японія почала експансію на континент. На той час, Штати були основним постачальником нафти для Японії, але ж не лише нафти.
Ситуація почала різко змінюватися після червня 1940 року, коли Франція отримала військову поразку від Германії і де-факто, втратила свій суверенітет. Як союзник Німеччини, Японія опинилася в стані війни з Британією і її союзниками, яких Рейху вдалося подолати. Отже Франція і Голландія втратили контроль над своїми азійськими колоніями, а британські колонії в регіоні перейшли до розряду законної військової цілі для Японії, чим та і почала користуватися, захоплюючи вже просто гігантські території. Лише тоді Штати схаменулися, але вже було запізно. Японія вже вийшла на родовища необхідних копалин і коли Штати оголосили нафтове ембарго, воно вже не спрацювало так, як на те був розрахунок, а замість того, стало приводом для прямого військового зіткнення двох країн.
Тобто, довгий час толеруючи агресора, США відгодували собі грізного противника, який не мав планів на середню перспективу кидати виклик США. Але помилки зовнішньої політики США, які були обумовлені тим, щоб не втягнути країну у велику війну, зробили цю війну неминучою. Зауважу, обидва ці розклади, у своєму каркасі, мають значну частину торгових відносин, які випадали саме на сировину. Звідси можна робити висновок про те, що сировину бажано отримувати від країн, які є традиційними союзниками і на які можна покладатися з огляду на те, що таке союзництво загартоване в боях. Воно має найвищу цінність і як би не складалися обставини, нехтувати такими відносинами – злочин. А тим більше – псувати їх у такий ганебний спосіб, як це зараз роблять Трумп з Муском.
Звісно, тут можна згадати прагматизм і те, що Трумп і Муск – бізнесмени, а тому вони дбають про вигоду лише своєї країни і через те – ладні зіпсувати стосунки з союзниками і замість них, купляти сировину у натурального чорта. Але і така позиція має історичні ілюстрації вже тих часів, коли Трумпові було маже 30 рочків, а а тому, він мав памʼятати той приклад. Мова йде про близькосхідну кризу першої половини 70-х і її наслідки у вигляді нафтового ембарго, яке оголосили країни перської Затоки США.
Здавалося там відносини буди суто прагматичні і ті ж США були задоволені купівлею дешевої нафти у арабських країн, замість розвитку своєї нафтової галузі, а арабські шейхи були більш ніж задоволені тим, що можуть продавати гігантські обʼєми нафти платоспроможному покупцю, як от США. Але от виникла криза, і постачальники нафти миттєво знехтували прагматизмом і бізнесовими інтересами настільки, що у Вашингтоні вже складали плани окупації тих місць у Перській затоці, де були найбільші поклади нафти. З точки зору історії, ти події були майже вчора і не вивчити уроків з таких подій можуть лише альтернативно обдаровані пацієнти.
І от зараз ми спостерігаємо за тим, як Трумп несамовито пиляє усі мотузки і канати, які міцно утримували їх у колі вірних союзників. Зрозуміло, що Муску на всі ці речі – байдуже, бо йому байдуже на свою батьківщину – Південну Америку, йому байдуже на другу батьківщину – Канаду, так чому ж він рефлексуватиме з приводу своєї третьої батьківщини? Отже коли і ви бачите, що ікра дуже дрібненька, це тому, що вона від дуже дрібних лососів.