Риторичні запитання (Частина 2)

Ще раз припустімо, що в деяких осіб таки є імунітет, і з цим до закінчення дії воєнного стану, а скоріше – до зміни влади, нічого не вдієш, але більшість фігурантів, прямо причетні до дій, що при дилетантському погляді мають явні ознаки особливо тяжких кримінальних злочинів, продовжують обіймати високі посади і вдавати, що все це зробили не вони, а Зінка. Однак саме щодо таких діячів мають точково працювати відразу кілька правоохоронних органів, чия назва складається з абревіатури, в якій є три літери. І тут виникає запитання: чому ці особи не притягуються до відповідальності з урахуванням того, що щодо них немає взагалі жодного імунітету і формальних перешкод для розслідування обставин початкової фази широкомасштабного вторгнення просто немає?

Тобто тут може працювати лише один із двох аргументів: «Не можу» або «Не хочу». А між іншим, саме ці особи продовжують впливати на питання постачання зарубіжних озброєнь та їх виробництва власними силами. Майже скрізь – розкрадені кошти або поставлені військовим вироби з явним браком у цілих партіях. І тут теж ніхто не бачить елементів саботажу, хоча фігуранти не прикриті імунітетом. Нижче наведу текст одного з незалежних аналітиків, якого не коментуватиму, бо це – погляд збоку, і таким він вийшов у людини, яка не має алергії на зелене:

«Україні потрібно п’ять типів ракет для успіху у війні, і їм потрібен сукупний обсяг виробництва понад 200–300 ракет на місяць, щоб мати значний вплив на війну.

1. Удосконалені крилаті ракети – Україна не має альтернатив «Томагавку», «Калібру» чи Х-101, оскільки «Коршун» не фінансувався після 2020 року.

2. Прості великі крилаті ракети – «Фламінго FP-5», бойова частина вагою 1150 кг та дальність польоту 3000 км. «Фламінго» – це ракета з найбільшим потенціалом для України в найближчі місяці, оскільки виробництво може бути збільшено до понад 100 ракет «Фламінго» на місяць.

3. Балістичні ракети – Україна успішно випробувала ракету «Грім-2» («Сапсан»), але не змогла виробляти її у значних кількостях. Наразі вони виробляють від 0 до 3 ракет на місяць і не запускають жодної ракети на місяць по російських цілях, тоді як Росія використовує понад 50–60 «Іскандерів-М» на місяць проти України.

4. Ракети далекого радіуса дії з малою боєголовкою – протикорабельна ракета «Нептун» дальністю 1000 км була успішно використана Україною неодноразово протягом останніх 3 місяців; проте темпи виробництва все ще менше 10 на місяць, що означає, що місія має мінімальний вплив на війну.

5. Ракети малої дальності <300 км – модифікована наземна ракета «Нептун» з дальністю польоту 300 км та бойовою частиною вагою 150 кг; проте вона має ту саму проблему, що й усі інші українські ракети, оскільки щомісяця виробляється менше 15–20 таких ракет.

Втрата Україною можливості запускати ракети ATACMS після того, як США припинили постачати ATACMS, спричинила значні проблеми для здатності України знищувати ключові цілі на відстані 300 км. Хоча Україна компенсувала цю втрату далекобійними безпілотниками та власними ракетами «Нептун», їй все ще дуже далеко до тих можливостей, які вона мала з ATACMS, щоб уражати цілі на відстані 300 км боєголовками вагою 250 кг та касетними боєприпасами.

Тим часом США мають понад 14 000 неядерних ракет далекого радіуса дії, включаючи понад 2000 систем ATACMS, після того, як за останні 2 роки в Україну було відправлено близько 300 систем ATACMS, що дозволило знищити понад 100 російських цілей та російське обладнання вартістю мільярди доларів.

Зупинка розробки крилатої ракети «Коршун» до війни, альтернативи Х-55, «Калібру» та «Томагавку», була великою помилкою з боку України. Наразі Україна має модифіковану протикорабельну крилату ракету дальністю 1000 км зі 150-кілограмовою бойовою частиною, велику, менш досконалу крилату ракету «Фламінго» з 1150-кілограмовою бойовою частиною, яку легше перехопити. Вона розпочинає виробництво 500-кілометрової балістичної ракети «Сапсан», але у них немає вдосконалених крилатих ракет з дальністю понад 1000 км, якщо тільки розробка не триває таємно. Незважаючи на це, Україна має дуже низький рівень виробництва всіх своїх ракет».

А сьогодні відбулася масована, повітряна атака Дніпра та Одеси, і тут ми згадуємо про те, що ще місяць тому приблизно ті самі особи розповідали, що розпочато масове виробництво дронів-перехоплювачів, які покладуть край цим нальотам. І ось виявляється, що з перехоплювачами – та сама історія, що й з мінометними мінами, які або не вистрілювалися, або не вибухали. І знову – тиша, хоча всі знають, що саботажники працюють під дахом тих самих осіб, які розчищали шлях для наступу ворога.

Простіше кажучи, звісно ж, чудово, що виловлюється ворожа агентура, яка наводить дрони ворога або ж постачає ворогові дані про дислокацію ЗСУ та пересування військових вантажів, і тут можна поставити високу оцінку всім, хто зав’язаний на контррозвідці. Але як бути з фактами, викладеними вище? Чому найбільші збитки, завдані Україні високими посадовими особами, залишилися взагалі поза увагою? Є надія на те, що одного разу все це стане на місце всупереч тому, що не дає це зробити зараз, учора, рік або три роки тому, але яку ціну ми заплатимо за цей втрачений час?