Але повернімося до декрету про Фінляндію. Тут треба звернути увагу не лише на сам текст, а й на перелік підписантів. Якщо уважно до нього придивитися, то через два підписи від вождя світового пролетаріату Леніна стоїть підпис батька та учителя, друга балерин та вівчарів – Сталіна, від якого, втім, він дуже скоро відмовився. І загалом фіни досить добре розуміли, що вікно можливості вони вдало використали, що допомогло їм уникнути бійки за здобуття незалежності, але також розуміли, що бійку цю лише відкладено, але уникнути її в принципі не вийде. А тут, як казали буддисти: «Si vis pacem, para bellum», що аналогічно нашому «Зберігаємо спокій і чистимо зброю». Тобто там було зрозуміло, що Фінляндії вдалося виграти час, щоб підготуватися до неминучої бійки. Нічого не нагадує?
У цей час, наскільки це дозволяли ресурси Фінляндії, посилено велася підготовка до оборони від вторгнення більшовиків. Майбутня війна обіцяла бути моторизованою і маневреною, але місцевість Фінляндії не давала змоги розвернутися ні тому, ні іншому. Ліси й болота сковували будь-які масштабні маневри, а на найнебезпечніших напрямках було споруджено масштабні фортифікаційні споруди, відомі як Лінія Маннергейма. Тому щоб мати хоч якусь свободу маневрів, більшовики призначили вторгнення на зиму, коли більшість водних перешкод буде скуто кригою.
І тут треба зауважити, що військово-політичне керівництво совка хвилювали саме ці питання суто технічного характеру, і їх абсолютно не хвилював підпис Леніна на декреті про незалежність Фінляндії. Ба більше, Сталіну було начхати на власний підпис під цим документом, і це все, що потрібно знати про будь-які договори з московією для тих, хто забув слова Отто фон Бісмарка про вартість будь-якого договору з росією. Ну, а склепати привід не становило жодних труднощів. Майнільський, як і Гляйвіцький інциденти визнано класикою провокацій, що стали прологом великої війни.
Загалом, наскільки це було можливо, фіни підготувалися до совкового вторгнення, а після ультиматуму москви, аналогічного тому, який було висунуто країнам Балтії, на лінії оборони було висунуто приписані фінські війська. Як показав згодом хід подій, оборону було влаштовано грамотно, і там, де фіни чекали на більшовиків, ті зазнавали жахливих втрат. Але початковий оперативний план командування червоної армії передбачав завдати розсічного удару в напрямку великого залізничного вузла Вяртсиля.
Атака мала на меті просування на 80 кілометрів углиб території Фінляндії та вихід на місцевість, яка більш-менш дозволяла маневрувати механізованими з’єднаннями. А крім того, цей розсічний удар дозволяв вийти в тил фінським оборонним позиціям, вводячи в цей пролом нові сили. Загалом воно так і було, бо поки передові частини рухалися вперед, у тил уже прибували нові сили, які планувалося ввести у пролом фінської оборони другою хвилею.
Особливість саме цієї частини наступальної операції полягала в тому, що фінська армія вважала цей напрямок неможливим для атаки великими силами саме через пересічену місцевість і практичну відсутність доріг. Але совкові планувальники надумали здійснити щось подібне до того, що у великих масштабах вдалося реалізувати Вермахту через пів року, коли атаку було проведено на ділянці фронту, яка вважалася непридатною для цього. Німцям це вдалося, і вони зайшли в тил оборонним спорудам Лінії Мажино. Тут був приблизно той самий задум, тільки в іншому виконанні та в інших умовах.
Таким чином, призначені для наступу частини 139-ї дивізії досить швидко пройшли перші шість десятків кілометрів просто тому, що на своєму шляху майже не зустрічали фінських військ, крім прикордонників та ополченців із числа місцевих жителів. Перевага атакувальної сторони в цей період була не те що 1/3, як цього вимагає класика жанру, а просто величезною, тому що 17 тисяч бійців дивізії з танками і важким озброєнням на своєму шляху зустріли максимум кілька сотень фінських бійців нерегулярної армії, на руках яких була тільки легка стрілецька зброя.
(Далі буде)