Перші регулярні частини фінської армії більшовики зустріли біля населеного пункту Толваярві. Напоровшись на незвично сильний зустрічний вогонь, дивізія зупинилася для того, щоб серією обхідних маневрів збити противника з займаних позицій. Для цих цілей було виділено три батальйони з двох полків дивізії, але ці маневри не принесли успіху, ба більше, рейдові групи вперше зазнали великих втрат, а тому були змушені не просто відступити, а бігти без нічого, кинувши важке стрілецьке озброєння.
Приблизно в цей самий час до місця подій прибула особлива бойова група фінської армії під командуванням полковника Пааво Талвела, який особисто сказав Маннергейму про те, що для стабілізації ситуації в районі Вяртсиля немає сенсу йти в глуху оборону, тому що, на відміну від інших місць, тут оборонні позиції не було підготовлено, і тому слід контратакувати. Маннергейм відповів полковнику, що противник має п’ятикратну перевагу в живій силі і повну – у бойовій техніці та озброєннях, на це Талвела відповів, що в цьому випадку треба піднімати бойовий дух своїх військ, а сидінням у глухій обороні цього досягти неможливо. Бійці повинні побачити спини ворога, який втікає. І Маннергейм дав добро.
Ми якось повернемося до подробиць цієї події, а зараз лише зазначимо, що пізно ввечері 8 грудня рейдова група фінів здійснила вилазку в тил противника, і той, не розуміючи того, що відбувається, влаштував справжній бій між двома власними батальйонами. Ну, а фінський наступ було призначено на 12 грудня, рівно 82 роки тому. Фіни не знали, що на цей самий день було призначено наступ і червоних армійців, і по суті, через те що місцевість давала змогу наступати у вузьких проходах між озерами та чагарниками лісу, почався зустрічний наступ, у якому червоні армійці мали чисельну перевагу, але похитнулися і почали відступати, а потім – і відверто драпати.
Отже, хід бою залишимо на потім, а тут важливо те, що червоні армійці згадали досвід походу на Варшаву під проводом майбутніх маршалів Тухачевського, Будьонного та комісара Йосипа Сталіна. Тоді червоні армійці показали здатність добігти до Східної Пруссії, звідки героїв інтернували на батьківщину пароплавами. Тут цю здатність було показано ще раз, і хоча бігти довелося не так далеко, але для цього є виправдання.
По-перше, власний кордон був поряд, а по-друге, дорога була вузька, і війська, драпаючи, вперлися в підкріплення, яке йшло їм на допомогу. Воно теж побігло, а дороги на всіх не вистачало. При цьому фіни розжилися численними трофеями, які кинули «визволителі»: 20 танків, 60 кулеметів, шість 75-мм гармат, чотири 45-мм протитанкові гармати, три міномети і 1,5 тисячі гвинтівок.
До того ж вдалося захопити штаб 609-го стрілецького полку, і через те що штабники оборонялися, його повністю знищили. Щоправда, командир полку таки встиг змитися. При цьому фінські втрати склали 103 особи вбитими, 250 зазнали поранення різного ступеня тяжкості та шість осіб зникли безвісти. Червоні армійці втратили до п’яти тисяч убитими. 139-у стрілецьку дивізію було розгромлено і деморалізовано, а 75-а, що йшла для здійснення наступу через уже проломлену оборону, дивлячись на 139-у, яка бігла, на заклик «Динамо біжить?» звично відповіла: «Всі біжать!» – і теж драпанула.
Ця загалом не найбільша битва Фінської війни показала фінській армії, що ворога можна і треба бити, незважаючи на співвідношення сил. Він бадьоро воює проти прикордонного загону та груп добровольців, але коли стикається з регулярною, вмотивованою та дисциплінованою армією – дуже швидко згадує крилатий вислів «О спорт, ти – мир!» у плані швидкого бігу на довгі дистанції. А крім того, фіни виявили ще одне джерело поповнення озброєння та боєприпасів – шляхом їх вилучення у противника.
Ця перемога вселила впевненість у бійців фінської армії, а бойовий дух пішов за верхню планку. Багато хто вирішив для себе, що якщо вони змогли, то зможемо й ми. І справді, потім фінські військові чикрижили більшовиків із таким ККД, що в це було важко повірити. Дивізію, що йшла лісовою дорогою, вони набагато меншими силами різали на сегменти, як ковбасу, після чого навалювалися на один відрізаний сегмент, маючи локальну чисельну і вогневу перевагу, і «двохсотили» його начисто, а потім переходили до наступного сегменту, і так – поки дивізія не закінчувалася. Що характерно, ті сегменти дивізії, які підлягали «задвохсочуванню» не в першу чергу, чули, як закінчується бій з попереднім сегментом, і чекали на невідворотну смерть під ці самі звуки. Вона приходила. Але ті, кому дивом вдавалося врятуватися з цієї м’ясорубки, вже знали, що «от тайги до британских морей красная армия всех сильней» і додавали: лягає в землю або, як тут, – у сніг.
Словом, у цей день ми вітаємо фінів з Днем єднання нації, ну а нам не те щоб треба брати з них приклад, бо в нас уже маса власних прикладів, і не менш яскравих, просто в нас про це писати нікому, бо преса наша – наскрізь кротяча, але треба просто знати або не забувати про те, як треба діяти, і що це вже не раз успішно працювало. І так, ми переможемо!