Уперше опубліковано: 05.09.2021
Авторка перекладу: Світлана
Замість передмови
Це один із тих текстів, які стали причиною програми перекладу низки більш ранніх статей українською мовою. На наш погляд, у ній розкрито деякі глибинні механізми фальсифікацій, які допомагають ворогу будувати паралельну реальність. Але крім цього, хтось знайде в ній щось нове із суто історичних фактів. Звісно, якщо не довелося читати цей текст чотири роки тому.
***
05.09.2021
У старому арештантському середовищі існувала низка принципів, яких професійні сидільці намагалися дотримуватись, наскільки це було можливо. Це не «поняття» як такі, а швидше, набір тактичних прийомів, які вони застосовували, коли фарт від них відвернувся і вони опинилися в руках оперів, а згодом – і слідчих. Щоправда, дотримуватися цих правил могли не всі, а ті, в кого на це вистачало духу, але це вже інша тема.
У цьому випадку важливими є два тактичні прийоми, які справді допомагали їм у подібних ситуаціях. Перший із них стверджував, що «вантажитися» одному завжди легше, ніж зі спільником. І загалом це випливало з особливої частини Кримінального кодексу зразка 1961 року, який тоді описував види злочинів та покарання за їх скоєння. У більшості «бандитських» статей завжди була частина друга, в якій було зазначено тяжче покарання, ніж у частині першій, бо воно було скоєно «групою осіб». І ось навіть із цього погляду одному тягнути відповідальність було «дешевше» щодо тяжкості покарання, ніж групі осіб. Ну, а другий прийом був контрзаходом проти тактики оперативників та слідчих.
Адже не секрет, що правоохоронці проходять теоретичні і практичні заняття з тактики допитів, де опановують прийоми, які дозволяють піймати опонента на брехні і навіть змусити його давати зізнавальні або потрібні свідчення. Тут про тортури не йдеться. До речі, самі тортури стали побічним ефектом того, що в оперативних службах з усього відділення, наприклад, було лише 10–15% «кольщиків», тобто фахівців із допитів. Вони володіли цією технікою і не потребували фізичного впливу, але через те що «показники» були потрібні всім, то решта намагалася вибивати свідчення силою чи тортурами.
Тут я описую практику пізнього совка та початкового періоду постсовка. Те ж саме нікуди не поділося і згодом, але вже мало не такий чіткий вигляд, як раніше. І от виходить, що члени злочинної групи або заздалегідь домовлялися, хто сяде в разі чого, або всі були досвідченими і розуміли, що якщо тебе прийняли і доказів досить багато, то доведеться «вантажитися», щоб зберегти собі здоров’я. Правоохоронці поставлять галочку, мовляв, злочин розкрито, і якщо й ритимуть далі, то вже не так активно.
І другим принципом була тактика, коли ще незрозуміло, що є в наявності у слідства. Звучало це правило приблизно так: «Попався – мовчи. Заговорив – не пиши, написав – не підписуй, підписав – відмовляйся». Цей метод давав можливість зрозуміти обсяг доказової бази слідства, але водночас він і забирав здоров’я, бо в такому разі можна було легко потрапити на «лом», «слоника» та інші інквізиторські прийоми.
Але були окремі спеціалісти, які грали зі слідством майже на рівних. Кілька разів у своїй практиці мені довелося стикнутися з такими феноменами. Вони не мовчали і охоче давали свідчення, але от тільки їхні свідчення не мали жодного стосунку до фактичних подій. Це тільки здається, що це все одно що клеїти дурника. Нічого подібного. На таке здатні люди з дуже високим IQ, із залізними нервами та чудовою пам’яттю.
Загалом для такої гри у себе в голові потрібно вибудувати повну, в деталях, вигадану легенду, і вона повинна бути настільки опрацьованою, що підступитись до неї практично неможливо. Мало того, вона повинна бути адаптивною, якщо почнуть випливати якісь нові деталі. Напевно, хтось може вирішити, що це не дуже важко. Але тримати в голові цей вигаданий світ місяцями та під жорстким психологічним пресингом ой як складно. Тож такі феномени трапляються дуже нечасто, і насправді ці бандити дають фору дуже багатьом нормальним людям.
Але ось що важливе саме цього разу. Якось довелося спілкуватися з таким феноменом, і він пояснив, як це працює. Для того щоб не засипатися на деталях, він немовби стерилізує всі події, які стосуються його справи, зачищає простір і на його місці вибудовує свою легенду. І тут пригадалися різні описи методик підготовки агентів-нелегалів, яких закидали до противника. Там теж зносили всі якорі, які тягнули агента до його справжньої особистості. Тільки на цьому порожньому місці можна було збудувати стійку легенду. Будь-який зв’язок із істинною особистістю міг зламати всю гру.
Очевидно, арештанти дійшли до чогось такого емпірично і якщо не повністю стирали своє справжнє «я», то в певних часових параметрах – точно. Тому після затримання вони йшли в «несознанку», тобто невизнання своєї провини чи участі, та в «мовчанку», щоб переналаштувати хід своїх думок, і коли все складалося в цілісну легенду, розпочинали свою гру. І саме в таких випадках виникала інтелектуальна битва злочинця і слідчого, і результат цієї битви не був однозначним. І ось цей метод легендування знадобиться в нашій подальшій розповіді.
(Далі буде)