Без Данте

Світло повернулося якось зненацька і виявилося густого, червоного кольору. Воно було дуже незвичним, але дозволяло роздивитися те, що було навкруги, хоча роздивлятися було нема чого. Це було якесь приміщенні аскетичного і навіть суворого типу, в глибині якого стояв канцелярський стіл і офісний стілець, явно давньої конструкції. Більше не було нічого, лише одні двері. Що це і де це, було незрозуміло, але він озирнувся і не побачив а ні компʼютерів, а ні камер у верхніх кутах кімнати, що здалося досить дивним. Тоді він обережно, аби не шуміти, підвівся і тренованою ходою промайнув до дверей. Закриті. 

Ніякого отвору для ключа не було, але вони явно замикалися ззовні. Тоді він у такий же безшумний спосіб дістався до столу і побачив на ньому стопку особових справ, з яких верхня була його. Це були не військові і не кадрові справи, яких він бачив багатенько, але зверху було прикріплене його фото і стояв довгий номер, без імені і прізвища. І в цей момент він навіть не почув, а якось відчув, що двері відкрилися і не встиг він повернутися, як почув низький і насмішливий голос:

-Ого! Я бачу ти тут вже освоївся! Ну це добре. Підсовуй стільця ближче до столу.

Ще нічого не розуміючи, він зробив те, що йому було наказано, намагаючись встановити звʼязок з реальністю і пригадати, як він тут опинився, але останнє що він зміг згадати, як вони відходили і хлопці тягнули пораненого, і він знаками дав їм зрозуміти, щоб вони прискорилися, а він їх прикриватиме. Хлопці зникли, а він вчепився в кулемета і короткими чергами став укладувати сірі тіні, які йшли слідом. А потім все скінчилося, без яскравих спалахів і драматичних ефектів. Просто далі було ніщо і от – червона кімната. Тоді він став здогадуватися про те, що то був його останній бій і що він з нього живим не вийшов. І в цей момент його обпекло питання про хлопців, чи не дарма він все це зробив і чи вийшли вони до своїх? І раптом він отримав відповідь від тієї фігури, що зайшла у приміщення.

-Не такі перші питання я звик чути. Ну тоді – дам тобі відповідь. Вийшли вони. Усі живі, хоч і побиті. Їх евакуювали. І тебе – теж, але ж ти розумієш, що вже не зовсім тебе?

-Та вже розумію.

Він явно заспокоївся, бо все стало на місце і тепер вже нема за що хвилюватися. Від усвідомлення всього, він машинально посміхнувся.

-Тобі весело? Ти зрозумів де ти і що тут відбувається?

-Та зрозумів. Ти – чорт, тут – пекло, а я – помер.

-І що, тебе це не лякає? Мій вигляд теж не лякає? Може прийняти лютіший образ?

-Та не гай часу. Останнім часом я побачив стільки страшного, що втратив почуття страху взагалі. Це не тому, що я тебе хочу образити, а просто  не хочу, аби ти гаяв свій час на мене і вдався до якихось чудернацьких вистав. Роби, що там треба і покінчимо з цим.

На якийсь час виникла пауза і чорт з явною цікавістю подивився на хлопця. Той ніяк на це не реагував, а сидів спокійно і впевнено.

-Так ти не писатимеш?

-Що саме?

-Як що? Апеляцію, звісно. Тут майже усі її пишуть, про те, що молилися, що гріхи їм відпущено і що оскільки вони загинули насильницькою смертю, їм треба в інше місце. От тут перо є і чорнила, вибач, ручок ми не тримаємо, а ось бланк…

-Не писатиму.

-Ти ще скажи, що ти не підходив до тієї книжки, де записані прізвища тих, кого до раю…

-Не підходив. Навіщо? Я порушив шосту заповідь і вбивав… Багато вбивав, навіть закинув рахувати, скільки саме.

-Почекай, почекай! А ти в курсі, що там є коментарі Самого про те, що у певних випадках, це не є гріхом. Випадки не перелічую, але головне, щоб від вбивства не отримувати зиску і задоволення…

-Це не про мене

-В якому сенсі?

-Ну особистого зиску я від цього не отримав, а от задоволення…

-Розумію.

Знову виникла пауза і тепер вже чорт дивися на хлопця з усмішкою, але той дивився кудись вдалечінь і було очевидно, що йому байдуже, що буде далі. Чорт легко читав його думки про те, що хлопці таки вийшли і він загинув не марно, що він знав про те, що не повернеться з цієї війни і що смерть виявилася швидкою і про те, кого він залишив там… Але він знав, що так буде і давно з цим змирився. Тому сидів спокійно і впевнено. Пауза тривала ще якийсь час, а потім чорт заговорив іншим тоном, вже не таким низьким и погрозливим.

-Знаєш, я тут теж втомився. Кожного дня сюди приходять оті, що з намоленими іконами, хрестами з ініціалами і такі набожні, що дихати нема чим. Вони тут катаються в істериці і волають: «Передайте Всевишньому, що вийшла “чудовіщна” помилка!» От просто вже ніяких сил нема. Так от, у мене до тебе є пропозиція. Ти ж памʼятаєш, як Данте описував пекло? Так от, він дійшов лише до девʼятого кола і то була його помилка. Набагато нижче є ще одне, я його назвав Кобзонове коло, так от, там для тебе є цікава робота. Думаю, вона тобі дуже сподобається.

І вони пішли серед чанів з киплячою смолою і сіркою. Чорт щось показував хлопцеві, місцями вони зупинялися і відверто реготали… А в Кобзоновому колі ще не знали, що прямо зараз на них насувається…