На це запитання є давно відома відповідь про те, що Шарль де Голль зі своєю армією… А власне, що він таке зробив, щоб Франція стала переможницею? Адже формально він став главою держави лише після закінчення війни, а на початку звільнення Франції він був лише главою «тимчасового уряду», або органу, який тимчасово діяв на території Франції, звільненої від окупації. Тобто повноваження в нього були слизькі й самопроголошені.
А от капітуляцію перед Німеччиною Франція підписала за всіма правилами, і тому момент переходу Франції з країни, що капітулювала, у країни-переможниці з усіх точок зору підозрілий і сумнівний. Суто з формальної точки зору Франція не мала бути в числі країн-переможниць.
Утім, повернімося до відважного генерала де Голля. Що ж таке визначне зробив цей персонаж для того, щоб виторгувати для Франції такий «жирний» статус? Виявляється, він очолив ту частину армії, яка відмовилася капітулювати і перейти в підпорядкування вішістському уряду. Але в такому разі треба уявляти, що ж це за таке відважне воїнство відмовилося скласти зброю.
Усе стає на своє місце, коли розумієш, що на початковому етапі, влітку 1940 року, таких «відмовників» капітулювати у де Голля було аж сім тисяч осіб. До травня 1943 року кількість цих військ стала вдесятеро більшою – майже 80 тисяч осіб. Це багато чи мало? Скажімо так, на початку бойових дій, у травні 1940 року, французька армія мала чисельність (за різними даними) від трьох до чотирьох мільйонів осіб.
Тут немає сенсу міркувати про те, що Франція мала сучасну бронетехніку і авіацію та була на голову вища Німеччини за флотом. Просто зіставмо ці дві цифри: сім тисяч і три (як мінімум) мільйони, щоб зрозуміти, про що взагалі йдеться. А якщо спробувати знайти чисельність підрозділів, які перейшли на бік вішістського уряду або просто увійшли до складу Вермахту дивізіями, полками та батальйонами, то картина взагалі виявиться плачевною. Досить згадати, що Королівський флот мав морську битву з французьким флотом і змушений був вивести його з ладу, щоб той не перекрив Гібралтар.
Але й це ще не все. Перед війною Франція набрала в африканських колоніях п’ять полків сенегальської піхоти. Зараз у країні макронів та саркозів про це намагаються не згадувати, але у найважчі часи саме сенегальці були основним ядром тих сил, які відмовилися перейти на бік Віші та Німеччини. Ось це й були ті незламні французи, уособленням яких став де Голль. Але тут, як не крути, а колір шкіри й характерні риси обличчя однозначно вказували на те, що Голлівське воїнство складається не з парижан, ліонців чи мешканців його рідного Лілля, і навіть сам цей факт вимагав свого пояснення. І французи його дали.
Коли почалася операція зі звільнення Франції, де Голль попросив союзників, щоб ті дали можливість його військам першими увійти до Парижа, що йому й було надано. Так от, де Голль постарався максимально прибрати з першої колони сенегальських солдатів. Уже тоді це була ганебна показуха, яку й зафіксували численні фотографи та кінооператори. Тоді ж сенегальці почали ставити запитання про те, чому таке відбувається, і не отримали відповіді.
(Далі буде)