Балканські війни. Частина 12. Слободан Милошевич

Слободан Милошевич – ключова постать воєн та конфліктів, що почалися після розпаду Югославії на початку 1990-х років. Ставлення до Милошевича як у країнах колишньої Югославії, так і у світі вкрай неоднозначне. Серби, пацаки та інші апологети скрєп вважають Милошевича справжнім сином великого сербського народу та жертвою свавілля США і НАТО. А от інші народи колишньої Югославії називають Милошевича «балканським м’ясником» і заслужено вважають воєнним злочинцем. Я поділяю останню думку.

В Інтернеті багато написано про Милошевича. Щоб не створювати ще й своєї версії життя цього персонажа, наведу тут короткий опис його діяльності, який йому дав публіцист на ім’я Андрій Агафонов:

Слободан Мілошевич народився в сім’ї комуністки і священника. І батько, і мати Мілошевича пізніше наклали на себе руки. Кажуть, потяг до суїциду – це спадкове. Навчаючись у Белграді, познайомився з майбутньою дружиною Мирою Маркович, про яку казали, що це вона насправді править Сербією, прикриваючись чоловіком.

Жодних переконань у Милошевича не було ніколи. Варто згадати ситуацію тих років – і повалення Горбачова в СРСР, і вбивство Чаушеску в сусідній Румунії. Милошевич просто вчасно змінив коня – пересів із комунізму на націоналізм.

Суть режиму залишилася та сама: державний капіталізм, тобто капіталізм для владного клану та «соціалізм для всіх інших». Югославія, в яку Захід багато років закачував величезні кошти, тому що бачив у ній альтернативу країнам – учасницям Варшавського договору, виявилася корумпованою відповідно до масштабів інвестицій. Пострадянська росія також зробила свій внесок в особисте збагачення лідерів Югославії. За звичною схемою росія гнала в Югославію нафту і газ, а Югославія розраховувалася зерном, яке скуповувалося у селян за ціною заниженою, а росії продавалося за ціною явно завищеною. Контролювали постачання нафти й газу особисто Милошевич, його брат Борислав (колишній посол у росії, досі живе в Москві) та прем’єр Милошевича Мар’янович, якого Гаазький трибунал взагалі не зачепив.

Щодо стосується окупації Югославії – до бомбардувань 1999 року там десять років ішла повномасштабна різанина, причому всі різали всіх. Почалося з того, що у грудні 1990 року серби в Хорватії проголосили утворення автономної області Сербська Країна і вийшли зі складу Хорватії, а в серпні 1991 року (знову ж таки згадайте контекст – саме під час розпаду СРСР) уже сама Хорватія проголосила свою незалежність від СФРЮ. 19 грудня 1991 року автономна область Сербська Країна перетворюється на республіку, тобто на окрему державу (яку, щоправда, ніхто у світовому співтоваристві не визнав). Сербською Країною якраз і керував Милан Бабич, який пізніше повісився, але встиг перед смертю дати свідчення (в тому числі й проти Милошевича).

Зауважимо також, що після отримання своїх 13 років Бабичу начебто сенсу вішатися не було, але й суддям його вішати теж не було сенсу. Вину доведено, справу закрито. А взагалі, відверто кажучи, собаці – собача смерть…

Так от, те, що коїли серби в Сербській Країні, а також те, що коїла в Хорватії ЮНА під керівництвом Милошевича, – і є ті самі злочини проти людяності і той самий геноцид, за який судили «балканського м’ясника», як прозвали Слобо босняки та хорвати. І не лише сербів судять у Гаазі. Трибунал вимагає у хорватів видачі генерала Анте Готовини, трибунал вимагає свідчень від лідерів Північноатлантичного блоку, трибунал би і з москвою не проти попрацювати, але москва чомусь не хоче йти назустріч. Гаага відправляє запит на наявні у російської сторони докази етнічних чисток щодо сербів, а росія, що на словах начебто сербів підтримує, цих доказів не видає. Мовляв, розбирайтеся самі.

У 1998 році за ініціативою Милошевича широкомасштабні військові дії почалися і проти Косова, яке також захотіло відокремитися. Процес загрожував стати повністю некерованим. Подумайте самі, десять років у центрі Європи йде війна, йдуть бомбардування, сотні тисяч біженців по всій Європі, та що Європа – і в США бігли боснійці та косовари. Не менш важливо, що до 1999 року три чверті сербів не підтримували Милошевича і хотіли, щоб він пішов. Хто повинен був втрутитися? Хто повинен був зупинити безумство?

І не треба говорити, що операція з упокорення божевільної Югославії (читай: Сербії. – Прим. автора) була несподіванкою. Югославам у деталях розписали, що саме бомбитимуть і що після цього буде з їхньою економікою, якщо вони відмовляться підкорятися вимогам світової спільноти щодо мирного врегулювання конфлікту. Замість відповіді Милошевич вигнав на мости і до стратегічних об’єктів мирних людей – як живий щит. І це також поповнило список його воєнних злочинів.

Так, справді, справа Милошевича не обов’язково могла закінчитися обвинувальним вироком. Могла взагалі розвалитися, Це свідчить про дві речі: по-перше, про те, що Милошевич не був дурнем і не підписував нічого, що варто не підписувати (у цьому сенсі Гітлер для міжнародного трибуналу теж був би проблемою), а по-друге, про те, що, мабуть, Гаазький трибунал не такий вже й упереджений. Бо якщо це суд «переможців» над «переможеними», то вже засудить по-любому. Коли було інакше? Росія ж брала активну участь у створенні трибуналу, хотіла поставити свого суддю, а після того як їй у цьому відмовили, подальшу роботу трибуналу саботувала. І взагалі намагалася особливо не втручатися у всі ці суперечки «слов’ян між собою».

У травні 1999 року Гаазький трибунал висунув звинувачення проти колишнього президента Югославії Слободана Милошевича у скоєнні воєнних злочинів у Косові у 1999 році. Милошевича та чотирьох найвищих югославських керівників звинувачують у злочинах проти людства – вбивствах, переслідуваннях з політичних, расових та релігійних мотивів, депортації та в порушеннях законів та звичаїв війни. В обвинувальному висновку підкреслюється, що обвинувачені особи особисто відповідальні за порушення міжнародного гуманітарного права. Згідно з обвинувальним висновком, обвинувачені несуть відповідальність за вигнання з Косова близько 750 тисяч етнічних албанців, що становить майже третину всього албанського населення краю. Милошевича та інших керівників країни прямо звинуватили у вбивстві конкретних 340 осіб, імена яких названо в додатку до звинувачення.

1 квітня 2001 року Милошевича заарештували, а 28 червня передали Гаазькому міжнародному трибуналу. 3 липня відбулася його перша зустріч із суддями Трибуналу. Від послуг адвокатів Милошевич відмовився, заявивши, що Гаазький суд незаконний і він його не визнає.

Судовий процес розпочався 12 лютого 2002 року. Милошевичу було висунуто звинувачення в таких злочинах:

1. Хорватія, Боснія і Герцеговина, 29 злочинів з 01.08.1991 по 31.12.1995. Геноцид: масові вбивства боснійських мусульман і хорватів (страта кількох тисяч мусульман у Сребрениці в липні 1995 року), створення концтаборів (близько 50 на території Боснії), примусове переселення понад 250 тисяч осіб.

2. Десять злочинів проти людства: переслідування на політичному, національному та релігійному ґрунті, вбивства, тортури, антигуманні дії, незаконне ув’язнення.

3. Вісім порушень Женевських конвенцій 1949 року: вбивства, заподіяння страждань, невиправдані руйнування, псування майна.

4. Дев’ять порушень законів та звичаїв ведення війни: варварське руйнування населених пунктів (обстріл Сараєва), руйнування та завдання збитків історичним пам’ятникам, присвоєння майна, напад на мирних жителів.

За станом здоров’я Слободана Милошевича процес переривався 22 рази. Милошевич наполегливо подавав клопотання про лікування в росії, заявляючи про свою недовіру до медицини, яку надає Трибунал, і рекламуючи медицину росії. Суд відмовляв, мотивуючи тим, що хвороба є лише приводом для уникнення правосуддя.

11 березня 2006 року Слободана Милошевича знайдено мертвим у його камері у в’язниці Гаазького трибуналу. Він помер від серцевого нападу. За три дні Трибунал закрив справу.

Далі буде.

Ваш Готельєр-бандерівець