Автор перекладу: Світлана
Цю історію я вже розповідав докладно і тому зараз згадаю про неї лише побіжно, щоб перейти до суті вже цієї історії. Так склалося, що дитинство та юність моя пройшли за кілька тисяч кілометрів від України, на крайній півночі совка, і тому велика частина приятелів була саме там. Причому формально це була територія федерації, але саме росіян у цьому ізольованому населеному пункті була рішуча меншість, зате дуже багато з України, особливо зі східної її частини – Донецької і тоді ще Ворошиловградської областей. І, відповідно, найкращий друг трапився в тих місцях, хоча сам він і його батьки якраз були родом із нині окупованої Луганської області. Причому прізвище в нього було і є, що називається, українське.
Але потім доля нас розкидала по різних кінцях совка, бо я після армії повернувся в Україну, а він так і залишився в тих місцях, де зробив круту державну кар’єру. Скажу так, що друг був дуже розумним і з явно високим IQ. За всього бажання його ну ніяк не можна було віднести до бидла чи тих, хто не розуміє всього, що відбувається довкола. Словом, час від часу ми зідзвонювалися і, як завжди, обговорювали якісь свої справи і, звісно ж, те, де опинилися однокласники. Виявилося, що після школи, армії, ВНЗ їх розкидало по всьому совку, а деякі дівчата встигли вийти заміж за іноземця і поїхали за океан. Але, за його словами, маючи високий статус, він багатьох зібрав назад і спротежував їм непогану кар’єру. Запрошував і мене, але це мені не було цікаво.
Зв’язок був дискретним, і ми зідзвонювалися в кращому разі раз на рік, але ось він зателефонував у січні чи лютому 2015 року, якраз ішла жорстока бійка під Дебальцевим. Він сказав, що завдяки своєму статусу він точно знає настрої прутіна повернути Україну. З ним він особисто зустрічався кілька разів. Зрозуміло, що тоді ми з’ясували всі стосунки, і на тому все закінчилося, але суть не в цьому. Тоді я довго намагався зрозуміти, як навіть розумні люди могли настільки відрізати своє коріння, щоб стати ворогом своєї батьківщини.
Ба більше, я чудово пам’ятаю, як по руках серед простих людей ходили романи «самвидаву» – той самий «Архіпелаг» чи «Майстер і Маргарита». Люди все це зачитували до дірок і чітко розуміли ті шпильки, які могли собі дозволити великі гумористи і що завуальовано показували в кіно, як у тому ж «Убити дракона». І ось ці люди буквально впали у прірву, перетворившись на натуральних орків, кровожерливих і жадібних.
Десь у середині 90-х мені здавалося, що з постсовком станеться точнісінько те саме, що сталося з німцями після падіння Третього Рейху. Думав, що щеплення більшовизмом було настільки потужним, що такої дикості вже ніхто й ніколи не допустить. До речі, так вважав не тільки я, а й колективний Захід теж. Але ще до початку війни у 2014 році мені вже довелося знайти безліч тривожних свідчень, які руйнували мої райдужні уявлення про те, як воно буде і як може бути.
Довелося прочитати про те, що жодного дива в Німеччині не сталося, ніхто не покаявся і не вирвав із себе «коричневу чуму». Все виявилося набагато гіршим. Тяга до сильної руки і ностальгія за минулими часами пішли разом із поколіннями німців, які свідомо брали участь у будівництві Рейху. Ба більше, весь цей час Західна Німеччина була якщо не під зовнішнім управлінням, як це було на початку повоєнного періоду, то дуже прив’язана до того, що і як робили союзники. Тобто найбільш небезпечний період рецидиву прикрили ті ж американці та англійці, які могли втрутитися в небажаний хід подій, бо тримали в Німеччині значні окупаційні контингенти.
А от у совку нічого такого не було, і на момент усвідомлення цієї істини вже ставало зрозуміло, що ті самі персонажі, які були готові вбити одного дракона, вже притягли іншого на його місце і ще й тішаться з цього факту. Втім, якась невідповідність все-таки залишалася, бо якщо одне й те саме покоління може кілька разів повністю перевзутися, то це означає, що не враховується якийсь важливий чинник, що дозволяє виконувати такі рішучі метаморфози.
Як це не дивно, відповідь на запитання про дисонанс завжди була на виду, і між іншим, її було відображено у відповідній літературі, просто тут спрацьовує принцип, коли кожен співвідносить навколишній світ зі своїм уявленням про нього. Простіше кажучи, ми наділяємо навколишній світ чи окремих персонажів відсутніми рисами чи властивостями, а потім, коли картина починає розвалюватися, дивуємося з приводу того, чому вона виявилася такою неміцною. А вся справа в тому, що вона ніколи й не була такою, якою ми її уявляли.
Ті, хто читав крамольний у совку і небезпечний «Архіпелаг ГУЛАГ», вони що ж, там шукали якогось очищення чи джерела стійкості? Та нічого подібного. Ще в совку був цілий культ арештантської романтики, а на магнітофонах майже у всіх були «блатні» пісні, що негайно стало трендом при розвалі совка. Все це назвали культурним словом «шансон», хоча французькі шансоньє впали б у ступор, якби дізналися, що на расеї називають цим словом. Так от, «Архіпелаг» читали, щоб почерпнути звідти різні описи тортур, що практикувалися в таборах.
І знаєте, ніхто з читачів не бачив себе жертвою тортур, а неодмінно – вертухаєм, який може все це безкарно виконувати. До речі, на війну зараз багато хто йде саме для того, щоб втілити в життя свої живодерські фантазії. Мені особисто довелося почути обговорення «Архіпелагу», і враженнями ділилися саме з цього приводу. Вони читали таку літературу не для того, щоб стати дисидентами, а щоб підглянути хоча б описи тортур.
Або взяти роман «Собаче серце» і його головних негативних героїв – Шарикова і Швондера. Якщо ми на них дивилися з гидливою поблажливістю, то це зовсім не означає, що й усі інші мали такі самі почуття. Справді, Шариков – той самий безпрєдєльщик, якому всі винні і який бажає виконувати все, що йому заманеться, і щоб при цьому йому ніхто не заважав усе це виконувати. Ось це читали чи дивилися люди, які потім сідали за стіл скуштувати горілки і проголошували тост: «Щоб у нас усе було і за це нічого не було». Тим самим промовляли життєве кредо Шарикова. Тож на нього дивилися зі співчуттям і заздрістю, щоб ось так узяти та й мордою об стіл зажерлого професора.
Ось у чому велич. Так, Шарикова можна вважати дурнем, але ті, хто це дивився або читав, виросли на казках, головним героєм яких був Іван-дурень, у якого все було добре, до речі, як і у Шарикова. Ну, а Швондер – це взагалі предмет солодких заздрощів. Він має трохи влади і зразу намагається її монетизувати, а своєму підлеглому Шарикову він втокмачив головну тезу їхнього життя – забрати і поділити.
І, між іншим, просто зараз це знову починає підніматися на болотах. Справді, живодери отримали свої варіанти здійснення мрій. Щойно було опубліковано ім’я колеги доктора Менгеле – лікаря російської зони, який піддавав витонченим тортурам наших полонених. Але схоже на те, що це лайт-версія катів, які виконують таке, на тлі чого Андрій Чикатило здався б сірим дилетантом.
А ось для шарикових час іще не настав, але вони розуміють, що пора займати чергу, щоб не виявитися зайвим на майбутньому святі життя. Ось що пише їхня преса з цього приводу просто зараз:
«Хвилю націоналізації приватних підприємств, яка стартувала в росії невдовзі після вторгнення в Україну, слід розширити на активи найбагатших мільярдерів країни. Таку точку зору висловив… заступник голови комітету Держдуми з економічної політики Ніколай Арєф’єв. «У нас досить багато резервів, які можна використовувати у скрутну хвилину», – сказав він. За словами Ареф’єва, олігархи лише за минулий рік «накопичили $25 млрд».
Тут варто зауважити, що цей процес був зобов’язаний визріти, бо депутат міг ось так посміливішати тільки в такій ситуації, коли загальні настрої вже досягли певної позначки і таке можна висловлювати вголос. Адже насправді камінь кинуто в город найближчого оточення прутіна, де й водяться найбільш вгодовані мільярдери. І треба зауважити, що сам цар і запустив цей процес.
Спочатку він дав добро на «націоналізацію», а потім – за символічні гроші роздачу активів компаній, які покинули федерацію з початком його війни проти України. Просто якогось дня певні діячі ставали володарями багатомільярдних статків. Потім почали відтискати начебто у своїх, але у тих, які не виправдали високого звання будівельника імперії. Проте стало зрозуміло, що цей процес уже не зупинити і переділ саме великої власності вже стартував, але все це виглядає як перевалка ковбаси з одного кошика в інший на очах голодних псів, які обливаються слиною.
Адже вони годуються з бюджету і знають, що з бюджетом справи все гірші, і не сьогодні, то завтра постане питання про те, що їхні звичні ніштяки почнуть стрімко танути. Самі вони, звісно, мають доступ до закритої частини бюджету і знають, як там усе насправді, а тому, якщо не закинути щось у доходну частину бюджету, то вони самі опиняться на голодному пайку і будуть змушені поставити запитання про те, де ж вони тепер будуть столуватися.
І тут на допомогу приходить Булгаков із його Шариковим. У ті часи це називалося експропріацією експропріаторів, але суть заходу залишається тією самою – відбирання та поділ активів заможних громадян з тим, що перепало, по дзьобах відповідальних товаришів. Тобто у них уже виникло відчуття, що настав час ділити й ділитися. Приблизно так працює цей багаж літератури, кіно та іншого. Ми дивилися і читали одне й те саме, тільки бачили в цьому різне. А деякі з них ще й Достоєвського читали! Все це до того, що насправді немає жодних перевзувань. Совок вони валили не для того, щоб вирватися на волю, а просто тому, що комуністи зажерлися, а заздрість дійшла до краю, тому все так і сталося.
Методом перебору вони шукають собі того, хто дасть їм хліба і видовищ, – не більше. А фундаментальний вибір робиться один раз і належить до цінності свободи – як своєї особистої, так і взагалі як принципу. Звідси випливає, що навіть розумні й талановиті люди, які зробили вибір не на користь свободи, зрештою прийдуть до війни чи якоїсь іншої, але обов’язково – кривавої вакханалії. Між іншим, Невзоров зараз правильно говорить про те, що нічого на болотах не зміниться, бо дух онуч там пронизав буквально все, а я уточню: їм свобода не потрібна в принципі, вони її не розуміють і бояться, і тому там ніколи й нічого не зміниться.
«– Трохи про себе. Загальна мозкова і фізична недостатність, роздвоєння особистості, постійна маячня, еротоманія. Але при цьому – бургомістр вільного міста, обираюся сімнадцятий раз поспіль, довічно».