Автор перекладу: Світлана
Нещодавно фюрер усього запоребрика розповів, що вважає, що все, що має сліди чобота російського солдата, – що називається, «євонноє». Безумовно, це стосується Курської області й населених пунктів, які в ній розташовані. І загалом якщо до цього поставитися як до якогось явища, яке втілює цей персонаж, то дуже швидко стане зрозуміло, що кожен із діячів, який записувався в «анпіратори», неодмінно намагався сходити в історію по-великому і залишити там якусь дзвінку фразу. І нічого, що її було сплагіачено у когось імпортного, – для черні це буде «впервые и вновь», як про це сказано у старій пісні «Машини часу».
Так, один із таких діячів тихо стягнув фразу про те, що курник має двох союзників – армію і флот, хоча насправді такими там були дурні й дороги. Армія завжди фарширувала по полях битв, а боязкий флот неодмінно ховав «тіло жирне своє» по найдальших базах, щойно починалася бійка. Втім, до слів фюрера є певний доважок, який робить їх правдивими і навіть беззаперечними.
Якщо подивитися на кілька століть углиб історії, то можна легко помітити, що війни тоді велися так, що всі їхні принади, включаючи мародерство, зґвалтування і просто масові вбивства некомбатантів, були звичним явищем. Тільки наприкінці 19-го – на початку 20-го століть було формалізовано правила ведення бойових дій, і війська, з тим чи іншим ступенем наближення, все-таки прагнули їх дотримуватися, але лапті залишилися в першій половині 19-го чи навіть наприкінці 18-го століття і навіть пишаються тим, що чхати хотіли на будь-які правила війни.
Втім, це не можна назвати їхнім фірмовим стилем, бо щось подібне зустрічалося раніше в усьому світі. Але ось про чоботи у лаптів склався бзик, і тому вони їх то ставлять кудись, то взагалі погрожують помити в Індійському океані, неначе Північного їм не вистачає для такої малої нужди. Але ось дещо, властиве лише цій армії, справді є. Скрізь, куди б ці чоботи не зайшли, вони обов’язково залишатимуть свої «візитні картки».
Будь-яку іншу дикість, хоч і з натяжкою, але можна зрозуміти. Адже на війні завжди присутня певна кількість психопатів, які впиваються самою можливістю вбивати більш-менш безкарно і практично – в необмежених масштабах. Іноді їм взагалі байдуже, кого вони вбивають, бо вони насолоджуються самим процесом. Ніде, окрім як на війні, вони не змогли б це реалізувати таким чином і з такою регулярністю. Мародерство – вірний і старий супутник війн. У Мережі маса фотографій «визволителів» з двома, трьома, а то й більше, наручними годинниками, які вони посилено колекціонували.
Зі зґвалтуваннями – та сама історія. Про це не прийнято говорити, але Вермахт спеціально організував військові будинки розпусти для того, щоб бійці не відволікалися на подібні речі і, плюс до того, щоб придушити поширення венеричних захворювань. Імператорська армія Японії теж мала щось подібне. І якщо такі заходи не знімали проблеми на всі 100%, то, принаймні, суттєво знижували її рівень. Інша річ, як ці заклади формувалися, але сам цей факт говорить про те, що військове командування розуміло наявність цієї проблеми і намагалося якось її вирішити.
Зрозуміло, що в тій же червоній армії або в її попередницях до цих речей ставилися інакше, і практично завжди це заохочувалося, тому душогуби, ґвалтівники, грабіжники та інша публіка почувалися вільно, і власне кажучи, це був їхній головний стимул для того, що «стійко переносити всі тяготи» служби та війни. Однак у червоних армійців і нинішніх послідовників цієї звихнутої зграї є справді унікальний почерк. Його ми побачили після того, як ворога вдалося вигнати з частини окупованих ним територій. Усе перераховане вище було в комплекті, але плюс до того, вони намагалися паскудити в будь-яких приміщеннях, де ступав той самий чобіт прутінського солдата.
Ми недарма окреслили всі вади війни, бо це хоч і її ганебний бік, але кожен з її окремих проявів в принципі можна зрозуміти, а ось навіщо вони роблять це – незрозуміло зовсім. Добре, припустімо, що таким чином вони показують свою зневагу до противника – до нас, але до чого тут безликий будинок? І чому б не показати свою зневагу до противника та смерті на полі бою? Адже ти прийшов воювати чи що робити? Знову ж таки, якби йшлося про поодинокий випадок, теж можна зрозуміти, – у когось зірвало дах. Але це масове явище, і спостерігалося воно по всій лінії фронту, де стояли різні підрозділи окупанта як за спеціалізацією, так і за національним наповненням, а результат був одним і тим самим.
Ба більше, якщо на цей аспект життєдіяльності «російських чобіт» подивитися ширше як у сенсі географії, так і глибини історичного занурення, то результат виявиться тим самим. Змінюються покоління, назви країни, суспільно-політичні формації, а почерк залишається той самий. Ось як це виглядало трохи більше ста років тому:
«Зі спогадів художника Юрія Анненкова.
«У 1918 році, після втечі червоної гвардії з Фінляндії, я пробрався в Куоккалу, щоб поглянути на мій дім. Була зима. Зледенілі гори людських випорожнень покривали підлогу. По стінах майже до стелі замерзлими струменями жовтіла сеча, і ще не стерлися позначки вугіллям: 2 арш. 2 верш., 2 арш. 5 верш., 2 арш. 10 верш. Переможцем у цьому своєрідному чемпіонаті червоногвардійців виявився кулеметник Матвєй Глушков: він досяг 2 арш. 12 верш. у висоту.
Вирвану з м’ясом зі стелі висячу лампу було втоптано в купу випорожнень. Біля лампи – записка: «Дякую тобі за лампу, буржуй, добре нам світила». Половиці розщеплено сокирою, шпалери зірвано, пробито кулями, залізні ліжка зведено смертельною судомою, блакитні сервізи перетворено на осколки, металевий посуд – каструлі, сковорідки, чайники – доверху заповнено випорожненнями. Неймовірно рясно випорожнювалися всюди: у всіх поверхах, на підлозі, на сходах, на столах, у ящиках столів, на стільцях, на матрацах, жбурляли шматками випорожнень у стелю.
Ось іще записка: «Понюхай нашава га*на ладно ваняит». На третьому поверсі – єдина вціліла кімната. На дверях записка: «Тов. Командир». На столі – нічний горщик з недоїденою гречаною кашею та встромленою в неї ложкою».
Звідси напрошується дуже простий і прямий висновок. Якщо з плином часу і зовнішніх обставин деякі поведінкові стереотипи групи людей залишаються незмінними, то це і є їхня внутрішня сутність. По суті, це і є головною рисою «русского мира» – вломитися до сусідів і там усе розламати й запаскудити. Це треба розуміти всім, хто так чи інакше стикається з цією бідою.