Її донька теж включилася в цю справу, і дуже швидко знайомі їй німці вже звозили до неї додому хто кілька броників, хто – армійські аптечки, хто – ще щось. Вона вирушила до доньки і з допомогою колежанок з вишу, які жили у Львові, організувала «занос» цього добра через кордон, де все це вантажилося в «бусики» і мчало на Схід країни, де полум’я розгоралося дедалі сильніше.
Спілкуватися стало складніше. Домовилися, що він сам дзвонитиме, коли це буде зручно, і вона, розуміючи, що саме стоїть на кону, неухильно дотримувалася цього правила. А він намагався виходити на зв’язок, коли це було можливо і безпечно, тому що знав, що надовго пропадати теж не можна, бо він сам би збожеволів, якби опинився на її місці і чекав на дзвінок, якого все нема й нема.
Самі телефонні розмови стали дещо сюрреалістичними. Вона розуміла, що він не зможе їй розповісти, що там відбувається насправді. Найбільше, що він міг сказати, – це «Зараз важкувато, але це тимчасово». Вона розуміла, що це означає смертельну небезпеку і що ця розмова може стати останньою. Решту час він розповідав про те, що вони їдять, як вони приготували панський плов, як у сусідів він напав на якийсь гурманський бенкет із шикарним борщем, сиром і медом, у який вони його вмочали щедро і навіть безсовісно.
Якби хтось прослуховував їхні розмови, то дійшов би висновку про те, що це спілкуються люди, поведені на їжі та кішках. Він постійно розповідав їй про звірят, які прибилися до них і дуже швидко вилізли всім на голову, і кожен намагався підгодувати пухнастика чимось смачненьким. Причому іноді виникали дивовижні моменти, коли ці просмалені порохом чоловіки починали хвалитися своїми котами або собаками, які живуть у їхніх бліндажах.
Згодом ситуація заспокоїлася, але війна не закінчилася, і з того, що він їй розповідав, вона зробила висновок, що тепер він буває на передовій наїздами і, судячи з усього, пішов на підвищення і займається зараз чимось особливо важливим і тому – ще більш закритим для обговорення. У нього вже кілька разів випадав час відпустки, але скористатися цим він не міг.
Але ось час настав, і він таки отримав можливість одягнути незвичну «цивілку» і пройтися вечірнім містом, не фіксуючи зручних шляхів відходу або місць, ідеальних для засідки. Просто йшов містом і заглядав у вічі перехожих, намагаючись зрозуміти, наскільки далекі вони від війни, і дуже швидко дійшов висновку про те, що всі вони вимірюють відстань до війни в кілометрах, а не у днях руху ударних танкових груп. Їм навіть на думку не спадає, що якби не було його і тисяч подібних до нього хлопців, то ось це безтурботне і часто – безглузде життя великого вечірнього міста пішло б у тривожну тишу комендантської години буквально за три-п’ять днів.
Але гумор ніколи не покидав його і тому – вберіг від крайніх суджень. Тож він не відчував роздратування, а філософськи зауважував, що він воює якраз ось за цю безтурботність, безглуздість і навіть лінощі всіх цих людей. За те, щоб он та дівчина, яка зі сльозами на очах щось кричить у телефон, мала катастрофу саме у вигляді сварки зі своїм хлопцем, а не власних відірваних ніг чи трупа коханого хлопця на руках, із якого виходить остання в’язка кров.
Вони зустрілися в якомусь азіатському ресторанчику під вивіскою з блакитних чи зелених букв. Погляди сказали краще за слова: «Ти живий/а, і це – головне, все інше – налагодиться». Вони щось їли, трохи випили, і розмова вже пішла заради розмови. Вони просто чули голос один одного, і цього було достатньо.
Вона захоплено розповідала йому про те, що нещодавно прибирала зимові речі і в якомусь далекому кутку знайшла файл із фотографіями однокурсників, які здавали для оформлення якихось посвідчень чи перепусток. Вона розклала фотографії, і він зі сміхом вгадував їхні прізвища, потім вони перегортали та читали їх, написані олівцем на звороті. Час пролетів настільки непомітно, що це виявилося несподіванкою для них обох. Треба було вже додому, до своїх родин.
Вона так і не запитала його, що і як там на фронті, і він був їй за це вдячний, але все ж таки вона не втрималася і запитала просто і відкрито, як це може зробити тільки людина, яка не боїться, що її не зрозуміють чи вона виглядатиме безглуздо:
– Все буде гаразд?
Він узяв у руки порожню чашку з-під давно випитого капучино, з усмішкою покрутив її, а потім дуже акуратно поставив і, дивлячись їй у вічі, сказав:
– Все буде добре. Тепер я це можу сказати точно. Ще років зо три тому ми шукали документацію, необхідну для відновлення однієї із систем озброєнь, і натрапили на документи, які не мали залишитися після розвалу совка. Все сталося так само, як у тебе із зимовими речами. Шукали одне, а знайшли – інше. Словом, те, що було в документах, – підтвердилося. Довелося попрацювати бульдозером, екскаватором, а потім кілька тижнів поралися сапери. Але все пройшло вдало, і ми знайшли те, що було вказано у знайдених документах.
Тоді ми викликали фахівців саме за профілем цієї знахідки, і вони сказали, що все в робочому стані і це можна використати хоч завтра. Але тоді ми навіть не могли про це розповісти нашим партнерам, бо вони були не готові до цього, як і ми. Тепер – можна. Партнери – в курсі. Залишилося зробити хоча б з десяток ракет, щоб це можна було використати або заявити про те, що ми можемо це застосувати в разі чого. Тож тепер – все буде гаразд. Ми як країна вже мали загинути, але там, нагорі, є інші плани, і те, що ми знайшли, – якраз частина цього плану. Все буде гаразд.
Вони їхали додому і вперше за довгий час ні про що не говорили. Кожен думав про щось своє і про те спільне, що стосувалося не лише їх самих чи їхніх дітей. Саме зараз було про що подумати.