Уперше опубліковано: 07.03.2019
Авторка перекладу: Світлана
Із серії «Казки для дорослих»
Вони познайомилися майже випадково. У нього передбачався етап роботи з виїздами за кордон, і тому треба було підтягнути свою німецьку. У неї донька поїхала вчитися до Німеччини, і все складалося так, що після навчання вона залишиться там працювати. Хочеш чи ні, треба опанувати хоча б основи німецької, проте вона більш-менш розмовляла англійською і не швидко, але читала цією мовою. Так вони опинилися на курсах в одній аудиторії. Заняття були з восьмої вечора і закінчувалися об одинадцятій. Вона жила не зовсім по дорозі, але в тому самому напрямку, де жив і він, а тому він, затятий автомобіліст, запропонував їй підвести додому, на що вона погодилася.
Кілька разів довелося тягнутися в заторі, і мимоволі розмови пішли на загальні й навіть філософські теми. Дуже швидко вони виявили, що мають разюче багато спільних інтересів, і спочатку обережні розмови на різні теми – про виховання дітей, про релігію, навіть про політику – стали більш насиченими та цікавими для обох.
З’ясувалося, що їм обом є що розповісти та послухати, і власні розмови ніяк не обтяжували співрозмовника. Курси пролетіли стрімко і практично непомітно. І йому, і їй надали можливість застосувати свої знання, здобуті на курсах, безпосередньо в Німеччині. При цьому вони листувалися і дзвонили одне одному, нехай і не часто, але досить регулярно.
Так сталося, що одного разу він «застряг» у Німеччині довше звичних кількох днів, і поки вирішувалися питання роботи, вирішив ближче познайомитися з містом, місцем його перебування. Місто серйозно постраждало під час Другої світової війни і потім відновлювалося у первозданному вигляді просто по камінчику. На відміну від того, що він бачив удома, де зруйновані війною будинки та цілі квартали міст забудовувалися потворними халабудами, тут вирішили повернути колишній вигляд, і таке можна було зробити тільки з величезної любові до своєї землі, свого міста і свого дому.
І ось, занурений у свою філософію, він отримав повідомлення від неї про те, що вона теж у Німеччині і збирається летіти додому, і що важливо, вона вигідно взяла квиток на літак із аеропорту міста, розташованого зовсім поряд. Кілька годин вони разом бродили старими вуличками, зайшли до величезного собору і говорили, говорили, говорили. Сміючись, із добрим гумором жартували про те, як могло б скластися їхнє життя, якби знання німецької знадобилося років на 15–20 раніше.
Він провів її на літак, і стало зрозуміло, що між ними справді виник якийсь духовний зв’язок. Вони могли дзвонити одне одному вже з будь-яких питань і просто коли треба було виговоритися, не чекаючи удару під дих або ляпаса сарказму. Вони обоє були сильними людьми, але навіть сильним людям іноді буває настільки важко, що їм треба хоча б проговорити те, що їх мучить. Не для того, щоб отримати пораду чи втіху. Просто сам собі це говорити не будеш, бо дуже швидко відчуєш на собі ремені гамівної сорочки, а ось якась подоба діалогу, коли говорить один, а другий слухає і робить це доброзичливо, вже сама собою запускає механізм пошуку рішення. Часто одного цього буває достатньо, щоб знайти точку опори та, відштовхнувшись від неї, знайти рішення проблеми.
Так було не раз і не два. Як це не дивно, частіше дзвонив він, але й вона йому теж дзвонила з такого самого приводу. І щоразу вони ставали опорою одне одному, хоча їх нічого до цього не зобов’язувало. Просто їм було так дуже комфортно, і вони цінували цей комфорт.
Але одного разу сталося те, що вибило точку опори в них одночасно. Війна. Вони тоді зустрілися в кафе, де їм приготували якусь зовсім гірку й несмачну каву, але кава була лише приводом для зустрічі та розмови. Ситуація була новою в їхньому вже тривалому спілкуванні, а тому – вимагала уточнень позицій. Буквально за кілька хвилин стало зрозуміло, що уточнювати особливо нічого. Як і у всьому іншому, погляди збіглися повністю.
Такого ніхто не чекав і не був готовий до неї, але вона прийшла. Його як офіцера запасу з досить рідкісною військово-обліковою спеціальністю і знанням кількох іноземних мов мобілізували майже одразу, і він дуже швидко зрозумів, що військових фахівців з таким поєднанням знань та умінь, які мав він, – вкрай мало і що йому доведеться затриматися в армії на досить довгий строк.
А згодом його робота дала кураж, якого він не відчував ні в тренувальному залі, де займався єдиноборствами, ні навіть під час стрибків з парашутом на «Чайці». Так, там бував адреналін, причому – відрами, а от куражу – точно не було, а тут він з’явився, і стало зрозуміло, що в іншому місці він його не знайде. Тож згодом уже важко було дати однозначну відповідь на запитання, чи він більше потрібен службі, чи служба – йому.
Вона теж посильно включилася в той процес, який через роки описуватимуть «високим штилем». Нашу майже до смерті вбиту армію почали піднімати всім миром. Від шкарпеток, кави, цукру і до медикаментів, спорядження та форми. А коли пішли перші втрати і з’ясувалося, що в армії нема елементарних засобів індивідуального захисту і першої допомоги при пораненнях, кинулися правдами й неправдами тягнути з-за кордону бронежилети, каски і кровоспинні засоби.
(Далі буде)