Отже, ситуація дедалі більше нагадує ту, яка склалася наприкінці життя совка. Міша Горбачов вирішив закласти небачений віраж та поступово відмовитися від совкової ідеології. Насправді цей маневр був з самого початку самогубним не для нього, а для совка. Тут можна залишити за дужками збочену і вбиту дармовими нафтодоларами економіку, а просто звернути увагу на внутрішню конструкцію совка, яку Міша вирішив змінити. Справа в тому, що еволюційні зміни совка були неможливими просто через глибину кризи, в якій совок дістався Горбачову. Високі ціни на нафту, які звалилися на голову в сімдесятих, стали каталізатором внутрішніх процесів гниття. Вони стали саме тією пачкою дріжджів у сільському сортирі, які вплинули як на зовнішній вигляд самого сортиру й навколосортирного простору, так і на запах, що звідти виходив. Тобто всім було зрозуміло, що це було місце аж ніяк не для чайних церемоній, але все було більш-менш нормально, поки не стався дріжджовий інцидент. Після цього сортир став непридатним для використання за своїм прямим призначенням.
А потім ціни впали, сортирний гейзер вичерпався, і залишилося те, що треба або довго й нудно прибирати, або зносити під корінь. Горбачов вибрав серединний шлях – швидкого знесення та одночасного будівництва нової малої архітектурної форми. Але всі вже стояли по коліна в усьому цьому й не хотіли нічого будувати.
Звідси випливало, що за таких умов процес демонтажу йтиме досить успішно, а от збудувати – нічого не вдасться. Справа в тому, що люди залишилися тими самими, що й були. Духовне одужання – дуже довга справа, і повинно було змінитися як мінімум одне покоління, щоб можна було щось успішно будувати.
Партійна номенклатура нікуди не поділася. Контора, у якої руки по лікоть у крові і яка дасть будь-яку фору Гестапо, – також на місці. Тому Горбачову залишилося міняти шило на мило і замість старої сволоти ставити сволоту нову, особисто знайому. Тобто замість загальної ідеологічної спайки Горбачов став формувати конструкцію, засновану на особистій відданості, але люди були тими самими!
Знищення ідеологічної основи совкової держави привело до того, що порожнини, недавно щільно затрамбовані марксизмом-ленінізмом, майже миттєво заповнив простий матеріалізм. І тут багато діячів виявили, що сидять на горах золота, валюти або їхніх потоках. Причому вони не просто на них сиділи, а в їхніх руках був контроль правильності спрямування потоків. Грубо кажучи, багато хто зрозумів, що виникла ситуація, коли вони можуть розпорядитися величезними коштами на свій смак і ніхто їх не схопить за руку, і так триватиме певний час, якого буде цілком достатньо для приховування цих коштів та втечі від можливих подальших розбірок.
І ось у цей момент із тіні з’являється та сама тверда і чіпка рука, яка в першій частині впевнено підтримала діда Вову від падіння. Логіка тут була простою. Візьмімо невідомого генерала КДБ, який умовно називається Феліксом. У нього на руках є сто, двісті чи триста мільйонів доларів, таємно розподілених по закордонних банках та підконтрольних підприємствах на кшталт швейцарської «Сеабеко». Ці гроші вже забрано з бюджету і надійно приховано навіть від іноземних спецслужб, не кажучи вже про будь-яку внутрішню перевірку. Ланцюг офшорних компаній замів усі можливі сліди. І ось генерал Фелікс дізнається про те, що не лише його, а й весь КДБ готують під ніж. Ба більше, в нього є невиразні підозри, що найвище керівництво Контори будуть якщо не лінчувати, то вже до буцегарні відправлять неодмінно.
У цей момент генерал вирішує вже для себе, як далі жити. При цьому він чудово розуміє, що в цій країні йому вже робити нічого і треба йти на спокій. А на спокій можна йти туди, де спокійно. Тому він впирається в те саме питання, в яке вперся і путін, – гарантії особистої безпеки та безпеки грошей. Йому ніяк не посміхається бути викритим, «знежиреним» і виданим у совок для показового судилища. При цьому він чудово знає, як вийти на контакт із колегами зі спецслужб учорашнього противника, а тому – простягає свою руку тій руці з тіні.
Але тут зрозуміло навіть школяру, що за просто так ніхто тобі не дасть «парасольку» і не дозволить розчинитись. Швидше за все, Феліксу, як і володимиру, було сказано те саме: «Не зараз». Свою «тінь» слід відпрацювати. Щойно ці діячі отримали попереднє «добро», вони акуратно вийшли на найвище партійне керівництво із пропозицією і йому стрибнути під цю парасольку разом із грошима, які можна по-чорному витягти вже з бюджету. Власне кажучи, оплатою за парасольку переважно стало саме це виведення коштів, хоча й низка інших послуг. Ось тоді й почалася операція виведення гігантських коштів за кордон і фактичний розвал совка, який було формалізовано пізніше.
(Далі буде)