Автор: anti-colorados

Не виключено, що фюрер подумував і про безсмертя, але до своїх 56 років, які він пережив лише на тиждень (за офіційною версією), він уже долікувався до того, що був повною руїною. А прутін у свої 56 ще скакав кабанчиком то Кабаєвій, то по студентках, яких йому приводили для відведення душі. Але зрозуміло, що за 80 років фармакологія пішла далеко вперед, і, напевно, тепер його напихають не такими кустарними препаратами, як Адольфа Алоїзича, а тому він поки ще не перетворився на те, що собою являв Гітлер на фініші, зате маячню він виконує точнісінько в тому самому стилі.

І ось у зв’язку з тим, що прутін розповідав про Святогірськ, є історичний сюжет, який прямо ніяк не пов’язаний ні зі прутіним, ні зі Святогірськом, проте він тут буде дуже доречним. Нижче ми наведемо його короткий опис і тим закінчимо цю повість, а висновки кожен зможе зробити самостійно і на свій смак.

З ІНШОГО БОКУ ГЛОБУСА

Напевно, нікому не потрібно пояснювати, хто такі «камікадзе» і де вони себе проявили, але через те що совкова історіографія взагалі ніяк не висвітлювала Тихоокеанський театр бойових дій Другої світової війни, та й зараз цьому не приділяється окремої уваги, то враження склалося приблизно таке, що Японію було майже розгромлено і камікадзе стали чимось на кшталт відчайдушного фінального кроку. По суті, воно так і було, але в цьому розкладі завжди можна знайти каверзу або певну невідповідність. Адже Японія воювала дуже вправно і дуже акуратно розпоряджалася власними ресурсами, знаючи їхню обмеженість і складність їх поповнення, а тут до найбільш рішучого моменту – битви за материнські острови – японські повітряні сили залишилися без досвідчених пілотів, що привело до необхідності формування підрозділів камікадзе.

Усе це виглядало не дуже логічно, бо японці повинні були залишити собі недоторканний запас досвідчених льотчиків, щоб дати бій за острови. І якщо з льотчиками палубної авіації все більш-менш було зрозуміло, бо авіаносні з’єднання зазнали розгрому при Мідвеї і ще кількох менш нищівних втрат, то сухопутна авіація уникла такого розгрому і повинна була діяти жорстко та ефективно при обороні материнських островів, працюючи з аеродромів на суші. Тож було відчуття, що пропущено щось важливе, про що в нас особливо ніхто не міркував. І, загалом, так воно і було.

По суті, було пропущено нехай і транзитну, але дуже важливу подію, яка розставляє все на свої місця. А в нашому випадку вона дає уявлення про те, як працює прецедент «захоплення Святогірська». У цьому сенсі ми вже не перший десяток разів згадуємо життєву мудрість, яка мовить: історія вчить того, що нічого не вчить. І добре, коли це демонструє ворог. Нехай наступає на давно відомі граблі. Головне – нам на них не наступати.

ЗІТКНЕННЯ БІЛЯ ФОРМОЗИ

Отже, осінь 1944 року, і американська військова машина готується до вирішальної битви за Філіппіни. Її можна вважати епічною, бо саме це місце мало як символічне, так і стратегічне значення для всієї кампанії. Символізм битви в тому, що обороною островів у 1942 році командував генерал Дуглас Макартур, але втримати їх не вдалося. 11 березня командувач військ евакуювався з Філіппін, але дав обіцянку «I shall return», і саме Макартур очолив десантну сухопутну частину операції зі звільнення Філіппін. Зрештою, він виконав свою обіцянку.

Ну, а стратегічне значення Філіппіни мали тому, що їх захоплення відрізало Японію від джерел отримання нафти. Достатньо було відрізати імперію від палива, і можна було вмикати секундомір і чекати, коли Японія спалить останні літри пального, а далі – справа техніки. Але в цьому випадку всім було зрозуміло, що насправді відбудеться найближчим часом, і тому кожен мав власні плани щодо цього. Японський флот, у тому числі авіаносці та лінкори, що залишилися боєздатними, чекали морської битви, а сухопутні сили, в тому числі сухопутна авіація, міцно окопалися на Формозі (нині – Тайвань). Вони мали підтримати своє філіппінське угруповання військ і флот, який висунувся для вирішальної бійки.

(Далі буде)

Від Svitlana