Уперше опубліковано: 29.08.2021
Автор: anti-colorados
А в цьому випадку слід було використовувати принцип: перш ніж ввести людей, подумай, як їх звідти можна вивести. Цього зроблено не було. Як з’ясувалося, він повів людей на заздалегідь підготовлені позиції, тобто так, як цього чекав противник. Після того як стало зрозуміло, що руйнується весь сектор і треба відходити, з’ясувалося, що плану відходу немає.
Вище ми писали про те, що був як мінімум один варіант несподіваного для противника відведення військ у бік Шахтарська – Кіровського. Для цього слід просто подивитися на карту і побачити, що з півдня висунулися частини російської кадрової армії, а на півночі залишилися пошарпані в боях «відпускники». Причому вказаний напрямок був відносно безпечним, якщо використовувати степові дороги, яким там не злічити.
Але поранений у дупу «вомбат», вивезений до Києва, зібрав масовку під Генштаб із вимогою домовлятися про «коридор». У цей момент він поставив на собі жирну крапку навіть як командир-самоук. Чого він вимагав? А вимагав він, щоб противник вказав маршрут відходу. Противник! Вдумаймося! Те, що росіяни відкрили вогонь по наших, – передбачувано. Наші війська пішли там і тоді, коли росіянам було вигідно, і вони цим скористалися. Це означає, що «вомбат» здав свої війська на милість противнику, а той цієї милості не проявив.
Ось ця сама операція має увійти до підручників з військового мистецтва як приклад того, як ніколи, за жодних обставин не можна чинити. Причому це має розглядатися в особах, від рівня Генштабу та командування сектором до цього ганебного «вомбата». А нам не можна допустити, щоб винні в цій бездарній ганьбі уникли відповідальності за сотні загиблих бійців. Цих втрат не повинно було статися, якби кожен робив те, що повинен робити, і якби до командування людьми не було допущено відвертих пройдисвітів і негідників. Всі ці люди повинні отримати по заслугах хоча б тому, що безкарність заохочуватиме повторення цього жахіття.
***
ІЛОВАЙСЬК. ЧЕРЕЗ ТРИ РОКИ. 15 серпня 2017 року
Учора було опубліковано деякі дані, зібрані ГПУ під час розслідування Іловайської трагедії. На сьогодні існує дві взаємовиключні версії того, чому все сталося саме так. Проте, навіть не докопавшись до самого дна цієї історії, нам треба винести правильний урок із цієї події для того, щоб більше такого не сталося.
Нами ще у 2014 році висловлювалася думка з приводу того, що сталося, і з плином часу не з’явилося нічого, що вказало б на хибність цієї версії або про інший розвиток подій, а тому дозволю собі ще раз нагадати те, про що вів мову ще три роки тому. Отже, стисло нагадаємо дві нинішні версії того, як наші війська опинилися в Іловайську. Перша версія говорить про те, що Генштаб віддав пряме розпорядження на зачистку Іловайська, і на підтвердження цього навіть демонструються деякі кодограми із зазначеним розпорядженням.
Друга версія драматичніша і зводиться до того, що в рамках загальної операції, що проводилася на всіх напрямках, саме Іловайська операція виконувалася силами МВС та добробатів. Доважкою до цієї версії є думка про те, що насправді операція розроблялася тими силами, якими оперативно керував штаб Корбана у Дніпрі, і основною метою операції був не Іловайськ, а Зугрес. Начебто цей оплот Ахметова Корбан планував підгребти під себе, а там є як мінімум – Зуївська ТЕЦ, яка була непоганим активом ахметовської імперії.
Основні різночитання щодо Іловайська ідуть стосовно самого рішення заходити в місто, і, відповідно – характеру тих сил і засобів, які було задіяно для його штурму. Для того щоб зрозуміти ситуацію загалом, слід звернути увагу на ці два міста – Іловайськ і Зугрес.
Власне, штурм Іловайська ще влітку 2014 року викликав безліч запитань. На той час уже було відомо, що в місті закріпилося досить велике угруповання противника, яке встигло створити там подобу укріпрайону. Це означає, що штурм міста тягне за собою втрати особового складу і мирних жителів самого Іловайська, бо противник, укріпившись, зробить вуличні бої важкими і затяжними. Нагадаю, це було відомо ще до початку штурму.
Звідси випливає запитання про необхідність цього штурму. Що в Іловайську було таке цінне, що було варте цього штурму? Якщо запитати будь-якого непідготовленого спостерігача про те, що могло змусити вплутуватися у вуличні бої, то, напевно, буде озвучено, що місто є вузловою залізничною станцією, а тому – важливим центром комунікацій. Справді, з Іловайська виходять чотири залізничні гілки. Перша веде на південь у напрямку Амвросіївки – Успенки – Матвєєва Кургану (рф). Друга – на захід, у бік Моспиного і далі – Макіївки – Донецька. Третя – в бік Харцизька – Ханженкового (Макіївки) – Ясинуватої. І четверта – в бік Зугреса – Шахтарська – Тореза – Сніжного і далі – на Дебальцеве і Красний Луч.
Здавалося б, цінність станції дуже велика, але на той час росіяни не використовували залізничного транспорту ні для перекидання своїх військ, ні для постачання. До того ж, з території рф на Донбас входило ще кілька залізничних гілок, і в разі потреби можна було налагодити перекидання особового складу та матеріально-технічних засобів іншими залізничними гілками. Але найважливіше те, що війська сектора «Д» (на той момент) перерізали сполучення Іловайська з рф у районі Амвросіївки, тож особлива цінність саме Іловайська – була відсутня. Його можна було банально блокувати і не лізти під вогонь противника, який окопався.
У якому б жалюгідному стані Генштаб не був, він навряд чи наполягав саме на тому характері бойових дій, які було показано під час штурму. Справа навіть не в тому, що не було резервів чи просто – потрібної кількості броні або артилерії. Справа в тому, що в цьому штурмі просто не було потреби. Іловайськ не становив такої цінності, як, наприклад, Слов’янськ чи потім – Дебальцеве. Ми вважаємо, що якби цю операцію планували військові, все мало виглядати дещо інакше.
Отже, просте дослідження ситуації щодо цінності Іловайська приводить до двох висновків. Перший – основна цінність Іловайська – у залізничному перехресті. Другий – вивести з ладу цей вузол можна, просто підірвавши залізничне полотно, а ще краще – залізничний міст на південь від Іловайська в напрямку рф. Після цього на місто можна було взагалі не звертати уваги, а просто блокувати його доти, доки бойовики не підуть на вихід. Сенсу в штурмі не було взагалі.
Найцікавіше з’ясовується зараз. Виявляється, наші десантники вже перерізали, крім напрямку Амвросіївки, ще й напрями на Моспине та Харцизьк, зайнявши позиції в районі Кутейникового. На момент початку штурму фактично був лише один відкритий напрямок залізниці з Іловайська – в напрямку Зугреса. А ось це місто мало набагато вищу ціну з різних точок зору.
Якщо уважно подивитися на карту, то Донецьк без видимого розриву переходить у Макіївку, а та з невеликим розривом переходить у Харцизьк. Зугрес розташовано приблизно за десять кілометрів від Харцизька, а далі – Шахтарськ, Торез та Сніжне. Правда ж, знайомі назви? Всі ці міста нанизано на автодорогу Н21, яка стала рокадною і вздовж якої маневрували сили і засоби противника. Втрата цієї дороги призвела б до фактичного котла донецько-макіївсько-горлівського угруповання сил противника. Наголосимо ще раз: цінність була не в залізниці, а в автомобільній дорозі.
Перерізати її в Донецьку чи Макіївці – накладно, бо треба заходити в місто і вести бої в житловому секторі. На той момент командування максимально уникало таких розкладів. Можна було протиснутись у вузький зазор між Макіївкою та Харцизьком, але там можливість маневру була б мінімальною. А от Зугрес – ідеальне місце для перетину траси Н21. Ось там відкривалася свобода маневру, і можна було вийти у більш ніж десятикілометровий простір між Шахтарськом та Зугресом зі східної околиці останнього, або із заходом у сам Зугрес. Там достатньо було вивести з ладу міст через річку Кринка, і рух рокадою було б зупинено. Але можна було рухатися і до Шахтарська, де на той час було угруповання наших військ, що вийшло в південному напрямку з району Дебальцева. До речі, воно теж намагалося перекрити цю саму Н21.
(Далі буде)