Уперше опубліковано: 29.08.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
ПРОЛОГ
Сьогодні той день, коли ми згадуємо всіх наших воїнів, що полягли на війні з нашим екзистенційним ворогом, який століттями приходив на нашу землю, щоб убивати, але цього разу він отримав таку відсіч, якої навіть близько не чекав. З низки причин нам поки не вдалося вигнати або знищити його на Сході України, однак частково це все ж таки вдалося. Ціна цього була і залишається величезною, але свобода ніколи не відбувається сама собою, а свобода народу – не може відбутися без крові. Не маючи уявлення про ціну свободи, її не цінують і легко втрачають. Ті хлопці та дівчата, світлу пам’ять яких ми згадуємо сьогодні, – знали ціну своєї та нашої з вами свободи. Знали і заплатили її за повним рахунком.
Ну, а день цей приурочено до подій, які заведено називати «Іловайською трагедією». Насправді в один і той самий час і приблизно в тому самому місці склалися дві трагічні події – відхід військ сектора «Д» і власне Іловайська операція. Сьогодні вже можна чітко говорити про те, що ці дві події не були пов’язані спільним задумом і, швидше за все, бійці, які безпосередньо брали участь в одній та іншій битві, не знали про те, що поряд відбувається ще щось. Ба більше, цього не знали навіть їхні командири, бо вихід із сектора «Д» був на загривку командування ЗСУ, а Іловайськ – дітище підрозділів, які так чи інакше перебувають у системі МВС.
Це ми знаємо зараз, уже після того, як ключові особи тих подій, хай і без деталей, але розповіли про те, що відбувалося насправді. Але у 2016–2017 роках доводилося міркувати на мізері інформації, і тому тут ми пропонуємо частину того, що було нами присвячено цій темі саме на ЛО, бо найперші матеріали щодо Іловайського вузла було написано на іншому ресурсі, але вони не збереглися. Тому ми пропонуємо два матеріали, які майже не правили, щоб колегам був зрозумілий хід думок саме тоді, і зараз, вже знаючи набагато більше, це можна було б порівняти та оцінити, наскільки близько вдалося підійти до реальних подій та оцінити їх із мінімумом даних. Щось там буде повторюватися, але це – розвиток теми, і тому – як є.
***
ІЛОВАЙСЬК. ЧЕРЕЗ ДВА РОКИ. 28 серпня 2016 року
Два роки тому всій Україні стало відоме маленьке містечко, що лежить на півдорозі від Донецька до російського кордону. Зараз про Іловайськ знають усі, і з його назвою пов’язується факт найбільших одномоментних втрат наших сил. Як усі пам’ятають, до району Іловайська відкочувалися війська сектора «Д» після втечі їхнього командування з огляду на факт вторгнення російських військ. Саме на південний схід від цього містечка і відбувся бій колон наших військ, які проривалися.
Ми писали про ці події відразу, по-гарячому, і через два роки так і не отримали відповіді на кілька запитань, які виникли ще тоді. Напевно, Генпрокуратура нариє факти, і ми нарешті дізнаємося імена «героїв», які призвели до такого трагічного результату. Різноманітні джерела дають різні тлумачення цієї події, і може статися так, що всієї правди ми так і не дізнаємося. Проте відповіді на деякі запитання могли б пролити світло на ті події.
Найголовніше запитання в тому, чи враховувалася можливість вторгнення російських військ на нашу територію, чи ні? Судячи з того, як виглядав весь сектор «Д», складається враження, що така можливість не бралася до уваги. Наші війська розтягнулися більше ніж на сто кілометрів від Амвросіївки до Красного Луча вузьким коридором, з одного боку затиснутим позиціями «відпускників» по лінії Іловайськ – Шахтарськ – Торез – Сніжне – Красний Луч, а з іншого боку – кордоном рф. З урахуванням того що суцільної лінії фронту не існувало, війська сектора «Д» з самого початку ставилися в положення «оперативного оточення».
Через те що розвідка, та й просто мирні жителі Ростовської області повідомляли про концентрацію російських військ безпосередньо біля нашого кордону, командування повинно було враховувати ці факти при плануванні бойових операцій. Насправді це ключовий момент, бо він впливає на характер локальних операцій, зокрема Іловайської. Залишивши осторонь те, що робилося в районі Савур-Могили і на схід від неї, просто уявімо, що за 20–25 кілометрів на північний схід Північне угруповання наших військ вийшло на околиці міста Шахтарська, а на південь, на схід і на захід від Іловайська поки ще перебували наші війська. Саме за такого розкладу й відбувалася битва за Іловайськ. Сьогодні, якщо дивитися на карту, постає запитання: чому саме Іловайськ? Навіщо взагалі треба було штурмувати це місто? Напевно, хтось скаже, що Іловайськ – великий залізничний вузол із напрямком на рф, а крім того, через Іловайськ із Харцизька (Донецька) йде й автомобільна дорога в район Успенки на російському кордоні.
Цей аргумент є майже в усіх поясненнях цінності населеного пункту. Але якщо йдеться про недопущення використання Іловайська проросійськими бойовиками та, можливо, російськими військами, то це завдання вирішується зовсім іншим шляхом та іншими силами. Грубо кажучи, Іловайський залізничний вузол має форму хреста. На південь від нього йде двоколійна дорога на Амвросіївку – Успенку до рф. На північ – Харцизьк і ще один вузол – Ясинувата з подальшим виходом на Донецьк, Горлівку і далі – на Харків. На захід – одна колія в бік Моспиного та південної частини Донецька. Схід – одна колія на Зугрес, Шахтарськ, Торез, Сніжне й далі – Дебальцеве, Луганськ і ще один вихід до кордону рф.
Якщо йшлося про запобігання можливому використанню автомобільної дороги і залізниці в бік Амвросіївки – Успенки, то достатньо було просто підірвати всі мости, які є на ділянці на південь від Іловайська, і в місто можна було взагалі не входити. Тим більше що було достеменно відомо про наявність там укріпрайонів. Штурм такого рубежу без авіації та артилерії – дуже ризикований захід, тим більше з вимогою мінімальних втрат місцевого населення. Із цього випливає, що Іловайськ взагалі не треба було штурмувати. Достатньо було вивести з ладу шляхи сполучення.
Набагато перспективнішим напрямком удару був Зугрес. Мало того що через нього проходить вказана вище залізниця, то там проходила, по суті, – рокадна автодорога М21. На той момент – єдина дорога, яка зв’язує Донецьк та Луганськ. Причому захоплювати місто теж не мало сенсу. Просто треба було вийти до мостів через річку Кринка і якісно їх вивести з ладу. В цьому випадку ударна група мала б можливість зманеврувати в разі ускладнення ситуації. Вона могла йти як у бік Амвросіївки, так і в бік Шахтарська чи Кіровського, які тоді були нашими, і вийти в напрямку Дебальцевого.
Але ми бачимо, що хтось прийняв рішення не на проведення рейду для руйнування комунікацій, а саме на штурм укріпрайонів. Хто ця людина – невідомо. Однак командир штурмової групи, вводячи людей в Іловайськ, був зобов’язаний передбачити кілька варіантів відходу в разі невдачі, а така читалася відразу, бо артилерія по місту не працювала і йшлося не просто про бої в місті, які дають найвищий рівень втрат, а й прорив укріпрайонів.
Тобто стратегічний прорахунок, який стосувався самої можливості входу російських військ, вплинув на вибір інструменту, який вирішував питання транспортного вузла. Було обрано найневдаліше рішення з усіх можливих. Але ситуація могла не досягти розмірів катастрофи, якби самою операцією командував адекватний командир. Іловайській штурмовій групі не пощастило, бо ними командував нездара, самозванець і боягуз. Він мав єдиний план – зайти і всіх перемогти. Але на його рахунку вже були подібні операції, коли майже весь його особовий склад йшов у «двохсоті», «трьохсоті» та полонені. Достатньо згадати Карлівку та кричущий факт доставки наших поранених бійців до лікарень окупованого Донецька. Тобто ця людина не знайома з елементарними азами планування бойової операції.
(Далі буде)