Але тут треба було визначитися з прапорами. Якщо рухатись у мусульманському ключі, то виникала залежність від визнаних центрів ісламу, куди треба було йти в хадж і там узгоджувати свої дії з духовенством. І тоді було обрано другий шлях – православ’я. Після падіння Константинополя зник чітко виділений центр православ’я. Афон залишився духовним центром без політичних обвісів. Ця ситуація здавалася кращою, і процес пішов саме під цим ухилом. Проте більшість населення вже була мусульманами, і з цим треба було щось робити. Тим часом малозаселені землі приєднувалися до нового центру, яким стала москва. Все йшло не зовсім гладко тому, що де-юре центром цих земель залишалося Кримське ханство, що москва визнавала аж до 1700 року. Нагадаємо, до того часу земля та люди в ній називалися московією, або Моксель.
Коли москва отримала молодого та діяльного царя Петра, події прискорилися. Після подорожі до Європи Петро зрозумів, наскільки москва відстала у розвитку, а також те, чим це загрожує, а що можна виграти. Він став витягувати царство з патріархального болота найрадикальнішим чином. Він просто виписав собі голландців, шотландців, німців та інших як керівників армії, флоту, промисловості й науки. На своїх надії не було. Коли прийшли перші успіхи, знову постало питання про прирощення територій, а отже, треба було знову визначатися з прапорами. Петро гидливо ставився до релігії, за що його попи люто ненавиділи. У той момент він цілком міг ухвалити рішення про те, що Європа і православ’я не сильно сумісні, і перекинутися в католицизм чи протестантство, але все та сама ідея Третього Риму диктувала необхідність відстежувати престолонаслідування від Константинополя, а отже – через київських князів, і вибір залишився за православ’ям, бо саме з православ’я перейшли моральні права на наслідування слави та імперської парадигми від Візантії.
У такому разі необхідно відтворити історію, яка б показувала цю пряму лінію від Константинополя через Київ до москви. Століття фактичного мусульманства було викреслено і натомість було винайдено теорію Іга та гніту Орди за віру. Тепер ми знаємо, що Орда в питання віри взагалі ніколи не лізла. Це був один із основних принципів її експансії. Проте цю байку ввели до всіх книжок. Виникло ще одне топонімічне питання. Моксель – правоспадкоємець Константинополя – було зовсім не комільфо, і все це виглядало аж надто по-шахрайськи. Коротше кажучи, Петро вирішив одним ударом позбутися і ганебної історії, і неприємної назви. Вирішили назвати себе росією, а щоб не було прив’язки до імені столиці, Петро заснував новий престольний град, скромно назвавши його своїм ім’ям. У результаті вийшла російська імперія зі столицею в місті Санкт-Петербурзі. Усе це засновано указом імператора 1721 року.
Тобто в цей момент було викреслено своє справжнє минуле і взято щось штучне та шахрайське. Трохи згодом назви «росія» та «Русь» злилися в одному понятті, а те, що справді було Руссю, почали називати Київською Руссю. Такої назви до цього часу ніколи не було.
Із цього випливає, що росія та росіяни – це країна і народ без серцевини, з убитим корінням. Такий стан речей зумовив ту приреченість, із якою росіяни приймають будь-які форми тиранії, які над ними тяжіли впродовж усієї історії. Тобто вони відмовилися від своєї суті, а тому легко миряться з мільйонними втратами, не спитали з катів і досі легко сприймають братські могили. Кожна війна множить цвинтарі без імен і без хрестів. Немає нічого такого, що змусило б їх зупинитися і сказати хоча б собі: цього я не дозволю робити із собою та зі своєю землею. Вони були холуями за Орди, пристосувавшись до свого господаря, потім стали холуями у царів, більшовиків, а тепер – у нового господаря.
Тож Задорнов має рацію. Це народ, який у вигрібній ямі влаштує собі і спальню, і їдальню, але це ж його й занапастило. Просто вже ніхто так жити не бажає і не хоче мати такого сусіда. Світ іде вперед, а ці – рухаються до споконвічності – на дно вигрібної ями. За визначенням у них немає шансів не те що зацікавити у своєму способі життя, а й просто вижити поряд із нормальними країнами.