Уперше опубліковано: 24.04.2019
Авторка перекладу: Світлана
Ми вже писали про те, що досягнення політичної мети у вигляді здобуття президентської посади чи більшості в парламенті не можна сприймати як безумовну перемогу. Зараз це в Україні важко усвідомити, бо політична культура у нас перебуває в зародковому стані і дуже багато політиків, отримавши заповітне посвідчення, просто не знають, що з ним робити в позитивному сенсі. Вони просто впиваються своїм становищем і зловживають перевагами нового статусу.
Проте все це надто відносне, і особливо коли в боротьбі за свій статус було використано засоби, яких не варто було б чіпати за жодних обставин, адже підняти хвилю технологічно набагато простіше, ніж потім її втримати або вгамувати. І це – загальні тенденції. Деякі процеси слід тримати в режимі табу, щоб потім не мати не просто негативних наслідків, а й процесів, що виходять з-під будь-якого контролю.
Тобто можна мобілізувати населення економічними чи політичними програмами, але не варто занурюватися навіть у дуже (дуже-дуже!) етнічні чи релігійні аспекти. Це середовище відоме тим, що його досить легко підпалити, але якщо відразу ж не загасити, то потім пожежа може вилитися у стихію.
У цьому випадку наведемо кілька прикладів правильного та своєчасного відвернення проблем, а потім – розглянемо аналогію того, що може статися у нас, причому – на рівному місці, просто через безвідповідальність людей, які зіграли гру нинішніх президентських виборів і, можливо, в тому самому ключі готуються відіграти вибори парламентські. Подальші міркування можуть здатися розірваними, але зв’язок між ними безпосередній і не дуже глибоко схований.
Відомо, що в останні кілька десятків років найпотужнішою хвилею міграції виявилася хвиля мігрантів з різних мусульманських країн. Зрозуміло, що зі своєї країни люди виїжджають у тих випадках, коли вдома стає нестерпно жити і надії на позитивну зміну ситуації в найближчій перспективі вже немає.
І ось люди з цих країн рушили шукати кращого життя туди, де іслам ніколи не був релігією цієї країни чи регіону. Але з плином часу мусульман ставало дедалі більше і вони починали вимагати встановлення якихось порядків, які відповідають їхнім релігійним нормам та правилам. При цьому вони якось упустили, що у себе вдома з цими самими правилами було все гаразд, а життя там стало нестерпним, тому вони й опинилися в Європі, Америці чи Австралії.
І ось до одного з мерів швейцарського міста прийшла делегація мусульман з вимогою про виділення місця для будівництва мечеті. Той вислухав їх і відмовив, посилаючись на те, що громадяни Швейцарії не сповідують іслам і мечеті їм не потрібні.
На це ходаки заявили, що в демократичній країні, якою, безумовно, є Швейцарія, громадяни мають рівні права, зокрема й на те, щоб мати свої релігійні споруди. Вони вказали на те, що церков збудовано багато, а мечетей – нема, хоча мусульмани – ось вони.
Мер виявився розумною і дуже тактовною людиною і зіграв на полі прохачів. Він пояснив їм, що рівноправність має бути такою у всьому, і якщо вони хочуть, щоб у християнській країні стояла мечеть, то для рівноваги та рівноправності в мусульманській країні повинна стояти церква. Він пообіцяв прохачам, що займеться питанням про виділення землі під мечеть відразу після того, як вони привезуть згоду з Мекки про виділення землі під церкву. Можна навіть врівноважити у пропорції два на два чи три на три. При цьому він підкреслив, що рівноправність виглядає саме так, і ніяк не інакше. Ходаки пішли і більше не поверталися.
(Далі буде)