Дивні звичаї (Частина 1)

Уперше опубліковано: 23.07.2021

Автор: anti-colorados

Авторка перекладу: Світлана

В юності довелося пожити в рф, хоч і не у престижних краях, а на Крайній Півночі, де місцевого населення не було за визначенням, а все, що було, – збірна з усього совка, і на око понад половину було з України. Причому не з усієї України, а зі східних областей – Донецької і тоді ще Ворошиловградської, а нині – Луганської. Та місцевість так і називалася – «Татаро-Донецький національний округ».

Тож довелося близько поспілкуватися і з мокшами, і з ерзями, і з нащадками сибірських переселенців, але ті, хто були скрєпними росіянами, відрізнялися від усіх інших як вимовою, так і набором усіляких приказок на кшталт: «Пиво без водки – деньги на ветер» або «Что за свадьба без драки и похороны без танцев?», – і як з’ясувалося потім, це були прості слова, а саме скрєпи. Трохи згодом, в армії, довелося побачити вже добірну російську публіку, і стало зрозуміло, що це були не жарти, а вони так жили.

Найпершим враженням саме такого плану був епізод зі щирою промовою мого однолітка, коли відслужили лише кілька місяців. Щоб було зрозуміло, в якій ситуації це було сказано, просто зазначу таке. Перші пів року служби у совковій армії було спрямовано на те, щоб у бійця вимкнути процес мислення. Він мав перетворитися на робота Вертера чи Федора, який зробить усе, що завгодно. Для цього використовувалося правило, щоб молодий солдат не залишався без діла від підйому до відбою. А іноді й після відбою продовжувалися заходи, які повинні були доводити до отупіння.

Моментів, коли можна було просто трохи вискочити з цієї каруселі, було лише кілька, і один із них – перекур. Надавався час справді покурити, і багато хто починав курити саме тому, що це були кілька хвилин особистого часу. Тих, кого сержанти чи «старики» помічали некурцями, відразу навантажували роботою, тож курили майже всі. Мені вдалося уникнути цього, але це вже інша історія. Так от, у такі моменти пацани згадували якісь веселі моменти зі свого життя на «гражданці», бо тут нічого веселого не спостерігалося.

В один із таких перекурів хтось тріпався про те, як пацаном грав у війнушку і вони щось таке при цьому витворяли. Не пам’ятаю, що саме, хоча це зараз і неважливо. Важливо те, що бійці були зростом від 175 до 190 сантиметрів і вже добре обросли м’язами від виснажливих занять. І ось уся курилка ірже від цих оповідок, і тільки один здоровенний Ваня (ім’я натуральне) стоїть зі сльозами на очах, хоча там кулак такий, як моя голова. Це хтось помітив і спитав його про те, що в нього сталося. Він витер сльози і сказав:

– Везе вам, пацани. А в мене дитинства не було.

Сказав він це настільки щиро, що не повірити в це було просто неможливо, і тоді хтось запитав його, як таке може бути, на що він відповів:

– Та мої однолітки років у десять грають у війнушку, а мене, п’яного і об*иганого, вже додому несуть.

Звісно, вся курилка просто лягла зо сміху, але пацан розповів те, що пережив, і дивлячись на те, як його товариші валяються на підлозі курилки, ніяк не міг збагнути, що ж це їх так розсмішило? Причому кліпав очима настільки природно і щиро, що запідозрити його у грі не зміг би ніхто. Від цього сцена була ще комічнішою, і публіка просто плакала від сміху.

(Далі буде)