Справді, Іран володіє одними з найбільших у світі запасів нафти й газу. Ця обставина диктує будівництво інших енергогенеруючих потужностей на зразок ТЕЦ на газі або мазуті. Це набуло ще більшого обґрунтування після аварії на японській АЕС «Фукусіма» у 2011 році. Проте росія почала заохочувати Іран саме до будівництва АЕС, а паралельно там почали будуватися заводи зі збагачення урану з тисячами центрифуг. Цей факт вказав на те, що перси планують виробляти власне паливо для своєї АЕС.
В Ізраїлі це сприйняли дуже прагматично та увімкнули сигнал тривоги. Справа в тому, що зазвичай відпрацьоване ядерне паливо вивозиться на зберігання постачальнику. В цьому випадку воно мало вивозитися до росії. Це робиться тому, що відпрацьоване паливо містить плутоній. Якщо ж Іран починає використовувати власне паливо, воно залишається в Ірані. За наявності збагачувальних потужностей та робочого реактора відпрацьоване паливо перетворюється на збройовий плутоній. Тобто наявність збагачувальної фабрики і власного родовища уранової руди (яке є в Ірані) вже прямим текстом сигналізує про те, що тут збираються зробити ядерну зброю.
Тоді виникла серйозна криза, і ЦАХАЛ почав готувати операцію зі знищення реактора в Бушері та потужностей збагачувальних фабрик. Власне, для Ізраїлю не було нічого нового. Саме таким чином було поставлено крапку на ядерній програмі Іраку та Сирії. Але тут виник чинник відстані та політичний аспект, пов’язаний із прольотом над територіями арабських держав. Тому Ізраїль звернувся до Штатів по підтримку військової операції, і коли Обама відповів відмовою – почав готувати самостійну операцію.
Зрештою, Штатам вдалося дотиснути Іран закрити збагачувальне виробництво та дезавуювати заяву про перехід Бушерської АЕС на іранське паливо. Як відомо, результатом цієї угоди стала консервація збагачувальних фабрик і заохочувальний приз Ірану – скасування нафтового ембарго. Іран одразу здійснив тиск на нафтовий ринок, і все було добре, поки не минула ейфорія від «мирних методів Обами». По суті, основну проблему не було вирішено, її було тільки заморожено. Іран зберіг здатність розконсервуватися будь-якої миті. Напевно, він отримає повернення санкцій, але вже встиг закупити масу того, що сильно стискало його промисловість. Напевно, комплектуючі й запчастини закуплено з великим запасом. Те, що Тегеран відчув смак мирних рішень, навіть на думку не спадає, і це чудово видно з його дій у Сирії. Тепер держсекретар США Тіллерсон визнає хибність обамівського варіанта вирішення іранської ядерної програми та прогнозує серйозні проблеми у найближчій перспективі. Тож розумник Обама просто змів сміття під килимок і почив на лаврах миротворця, надавши розгрібати проблему своєму зміннику.
Приблизно те саме сталося і з Сирією. Обама припустився великої стратегічної помилки, яка коштувала сирійцям десятків тисяч життів. Ми вже писали про те, що наприкінці 2015 року арабські країни й Туреччина створили коаліцію, спрямовану на кардинальне вирішення сирійського питання. Перед коаліцією було поставлено дві мети – зачистка Сирії від ІДІЛ та Асада.
Уже було сплановано заходи, а країни коаліції виділили відповідні сили й засоби, які сконцентрувалися на південних кордонах Туреччини і на півночі Саудівської Аравії. Чисельність (близько 200 тисяч – лише південне угруповання) та склад угруповання були такі, що основна фаза заходу мала завершитися за кілька тижнів.
Але як завжди, на гальмо натиснув той самий Обама. Він пообіцяв усе вирішити мирним шляхом і, як не важко здогадатися – створив видимість розв’язання проблеми, звично названу «припиненням вогню». Після цього російсько-сирійські війська втопили в крові Алеппо та інші сирійські міста, а повна безкарність та беззуба позиція Обами заохотила воєнних злочинців перейти до регулярного й масованого застосування хімічної зброї.
За дві хвилини слави Обами весь світ тепер платить надто високу ціну. Справа не в Ірані чи Сирії – річ у тому, що палій війни – росія – залишилася безкарною, і це вивело всю міжнародну ситуацію на новий рівень загроз, які озвучує ще одна маріонетка москви – КНДР. Причому у випадку Ірану та Сирії вирішення питання брали на себе зовсім інші сили, Штати могли просто бути присутніми на місці, не вступаючи в бійку, але момент було втрачено без логічного пояснення. В результаті – Туреччина розпочала власну гру, арабська коаліція теж опинилася перед ситуацією, коли вже зобов’язана якось відповідати на розв’язану Асадом хімічну війну, але збиратися вдруге – завжди складніше.
А от із Кореєю – інша справа. Туди треба було завдавати удару одразу після першого випробування ядерної зброї. Тепер Пхеньян оперує десятком ядерних зарядів, що несе реальну загрозу регіональним союзникам США. Якщо раніше все можна було вирішити точковими ударами, то тепер ціну питання багаторазово підвищено.
До речі, з Лугандоном та Кримом все можна було б вирішити також цілком коректно. Ми не можемо щільно закрити небо над Кримом та прикордонними з рф районами, а Штати можуть. Зрештою, приблизно так і треба вирішувати цю проблему. Щойно закриється небо, далі – справа техніки. Усі ці Мінські та Нормандські формати нічого конкретного не принесуть і не вирішать, окрім виграшу часу. Справді, з часом можливості України збільшуються, а рф – зменшуються, проте вибивати цю погань із нашої землі доведеться силою.
Так от, містер Обама отримав Нобелівську премію Миру та увійшов в історію як президент, який прагнув м’якого вирішення гострих конфліктних ситуацій. Так воно і є, але якщо озирнутися на той багаж, який він залишив після себе, то жодну проблему не вирішено остаточно. Залишилася лише видимість рішення та ситуація валізи без ручки. Тепер уже всім зрозуміло, що крім особистої і вже – неоднозначної слави, попередник Трампа залишив величезну валізу без ручки, з якою ніяк не впоратися улюбленими методами.