Уперше опубліковано: 20.04.2017

Авторка перекладу: Світлана

Напевно, кожен помічав сумну особливість психології, яка працює безвідмовно і на прикладах різного масштабу, незмінно даючи один і той самий результат. Ось ми хочемо мати автомобіль, неодмінно – престижний, потужний, великий, стрімкий та нафарширований під зав’язку. Зрештою, ми його купуємо, дуже часто – у кредит. Ейфорія від володіння цим предметом минає дуже швидко. Друзі та знайомі поклацали язиком і наступного разу вже не звертають на це уваги, а сам власник цінного предмета починає помічати, що джипоподібна машина не має особливих переваг перед звичайним седаном, бо з міста виїжджати не доводиться, а якщо таке й трапляється, то їзда відбувається по гарних асфальтових дорогах. І ось дуже скоро з’ясовується, що три і більше літри двигуна дуже швидко залазять у гаманець, а коли настає час міняти гуму або щось із ходової, то рахунки вже зовсім не тішать. Добре, якщо мрії власника не пішли далі за «Тойоту», а якщо мрія впиралася в німців, то «Ауді», БМВ чи «Мерседес» дуже швидко покажуть ціну мрії.

Те ж саме і з мрією більшого масштабу. Хтось вклався у будівництво триповерхового будинку з басейном, катером та іншими справами, з гаражем на кілька автомобілів і на десяток санвузлів, розкиданих по всьому будинку. Спочатку думка була про те, що нерухомість неодмінно дорожчатиме, і будь-яке вкладення в неї завжди себе окупить. Це нічого, що в Кончі-Заспі чи інших веселих місцях земля та будинки пробили ціну Ніцци чи Флориди, – щось підказувало неухильне зростання цін до зірок. Потім з’ясувалося, що рієлторам завжди вигідно розповідати казки, і ріст цін відбувається саме за рахунок подібних жлобів, які відірвалися від реальності. Їм би подумати, що ціна квартири в Києві на Позняках ніяк не може перевищувати ціну такої самої квартири в такому ж не центральному районі Парижа. Слід було подумати і зробити прості висновки про спекулятивність цін та про розігнаний до шизофренії ажіотаж.

Але повернімося-таки до будинку. Добре, якщо власник такого житла має стійкий і значний дохід, а якщо він виявився чиновником, доходи якого прямо залежать від сидіння чи несидіння на високому кріслі? Мало того, поки він сидить у високому кріслі, то не тільки має дохід, а й більш-менш надійне його прикриття. Щойно він вилітає з обойми, потік доходу починає скорочуватися і доводиться жити на заначку або доходи від бізнесу, який вдалося оформити на чуже ім’я. Але під час сидіння у високому кабінеті бізнес легко стимулювати до зростання, а після виходу з кабінету треба працювати як усі або майже як усі.

У цей момент з’ясовується, що тисяча квадратів будинку потребує прибирання, і комусь за це треба платити. Хтось повинен стежити за газонами, басейном та іншим, хтось повинен охороняти, і хтось – годувати, бо за наявності такого будинку різати цибулю на кухні й варити борщ – не комільфо. Плюс до цього, таку кубатуру треба опалювати, а це не «двійка» чи «трійка» у місті. Тут будуть зовсім інші гроші. У результаті приходить усвідомлення того, скільки ця мрія жере грошей щомісяця. А якщо все було побудовано на піку цін, а потім воно впало, то продати «мрію» можна тільки зі збитком, та й покупця при грошах ще знайти треба.

Тобто на такому побутовому рівні легко уявити собі теорію «валізи без ручки». Приблизно те саме відбувається і на макрорівні. Ось, наприклад, путін втілив, хай і на якийсь час, мрію ідіотів – відкусив Крим. Радості було стільки, що вона пінилася і бульбилася майже рік. Але потім постало запитання, як у одного з персонажів старовинної комік-групи «Маски»: «А нафіга?» Путін звалив собі на холку суто депресивний регіон, де більшість російськомовного населення не звикла працювати взагалі. Вони звикли керувати, судити або розслідувати, але не працювати. Ті, хто не вибився в керівники, судді, менти чи інші контрольні організації, неодмінно хотіли це зробити, а поки що – промишляли наданням в оренду житла в курортний сезон і з того жили. Будучи зайдами у другому чи третьому поколінні, вони плювали на цю землю, її історію і традиції, а тому півострів завжди був чорною дірою. Все, що вдалося створити, – пристойне сільське господарство, яке було повністю зав’язано на Україні, нею відтворено й налагоджено. Згодом у сільське господарство повернулися кримські татари, і хоча б щось тут вироблялося. Коли все це було ліквідовано, Крим, населений російськими переселенцями, виявився мільйонним дармоїдом, який почав виконувати свою звичну та єдину функцію «чорної діри», куди можна вливати скільки завгодно коштів, а користі буде – нуль. Мало того, населення-дармоїд тепер покладає вину на москву за те, що та його не годує. За три роки ейфорія минула у всіх: і в москві, і в Криму, – а контури валізи без ручки стали безумовними та безперечними.

Ще на вищому рівні ця містерія програється вже зараз у глобальному масштабі. Усього два приклади показують, що володар загалом не потрібного, хоч і «понтового» кросовера і глава наймогутнішої держави світу зроблені з одного тіста і регулярно наступають на ті самі граблі. Щоправда, ефект там корелюється з вагою одного та іншого персонажа. У другому випадку удар граблів – це не тільки спустошення гаманця, а й десятки та сотні тисяч життів, якими оплачено чиїсь понти.

Отже, всі пам’ятають, що росія на початку 10-х років терміново активізувала свою програму з будівництва АЕС у Бушері, Іран. На той час Іран був під жорсткими санкціями, і путін дав поштовх програмі, наплювавши на цю обставину. З цього самого моменту іранська ядерна програма почала обростати деякими доважками, що ставили великий знак питання на меті всього заходу.

(Далі буде)