Автор: anti-colorados
Але ця найперша вилазка все ж таки залишила якесь двоїсте почуття. У тролейбусі водій (начебто тоді це робив водій, хоча, можливо, це був запис, вже не пам’ятаю) оголошував зупинки. І ось коли було сказано «Міндауго» і «Гедеміно», я запитав у сержанта, що це означає, на що той відповів, що так звали їхніх литовських королів, а коли приїхали в центр і сержант пояснив, що ми перебуваємо на центральній вулиці міста – Лайсвес алеї, що в перекладі означає «Алея Свободи», тут стався конкретний когнітивний дисонанс.
І в цій ситуації навіть важко було зрозуміти, що найбільше розриває свідомість – те, що в совкові часи, з повною та неподільною владою компартії, місто має назви вулиць імені їхніх королів, чи що центральна вулиця називається ім’ям Свободи, не Визволення, а саме Свободи. Одразу виникало друге запитання: «Свободи від кого?», – але вголос таке говорити було не варто, і відповідь на нього мені вдалося отримати трохи згодом.
Так сталося, що до сусідньої частини мав приїхати міністр оборони щось там їм вручати. Частина була знаменитою, вручали їм досить часто, і тому ні в кого не було сумнівів у тому, що таке може бути взагалі і що приїде такий небожитель з обов’язковим почтом. Так от, за відпрацьованою технологією за кілька місяців до заходу розпочалося «шкальство», або показова підготовка. Все ремонтувалося, фарбувалося, білилося і приводилося в парадний вигляд.
Нічого, що міністр їде не до нас, але через те що від сусіда нас відокремлював тільки паркан, то до нас цілком міг заїхати командувач військ, і тим більше що у складі гарнізону було три батальйони нашої дивізії, а тільки у нас був місткий плац. Тож якби хтось вирішив подивитися частини нашої дивізії, то це було б саме у нас. Звідси – й гарячкова підготовка. Але для того щоб створити пристойний вигляд, потрібні матеріали, фарби та інше, чого в частині не було в принципі, а купити таке було ніде, та й не було за що. Офіцери за свої таке не купували б навіть під страхом смерті. Вони все краще пробухають.
Так виникла класична ситуація, коли треба було виконати завдання «Йди туди, не знаю куди, і знайди те, не знаю що». Загалом потрібен був доброволець, який відслужив майже рік, який зміг би організувати захід, який у результаті дасть роті потрібні матеріали. Йому надавалося чотири молоді бійці й пачка звільнень. Решта – повна фантазія. Словом, я взяв на себе цю місію, дуже швидко зорієнтувався, де і що виробляють у місті, й навчився шанобливо спілкуватися з потрібними людьми на підприємстві, щоб за якусь фізично важку роботу нам дали те, що вони виробляють.
Через деякий час мені вже вдавалося майже повністю розуміти те, що говорять литовською, принаймні на побутовому рівні, а ще трохи пізніше вже міг трохи говорити литовською, хоча б основні фрази. І о, диво! Щойно ти вітаєшся з литовцем литовською, всю зневагу до військової форми здувало як вітром і навіть подальше спілкування російською – не викликало жодних проблем. Ну, а після того, як вони дізнавалися, що я з України, тут змінювалося буквально все.
На додаток до того, на що ми домовилися, нас навантажували так, щоб ми могли забрати. Нам давали талончики на харчування в їхніх їдальнях, де годували дуже пристойно, а жінки, які працюють у їдальні, бачачи, що нам дали ці талони, розпливалися в усмішках і навантажували наші тарілки так, що тацю було важко забрати. Вони нас не знали, але наявність талонів їм говорила про те, що ми – нормальні, а не «курвос-оккупантос».
(Далі буде)
” сержант пояснив, що ми перебуваємо на центральній вулиці міста – Лайсвес алеї, що в перекладі означає «Алея Свободи», тут стався конкретний когнітивний дисонанс.”- на жаль, там були вулиці Черняховського і Снечкуса.