Автор: anti-colorados
Та що там, адже я сам був у складі цих окупаційних військ і чудово пам’ятаю, як ротний замполіт розповідав нам про те, що литовці – суцільна сволота і націоналісти. Останнє слово було настільки лайливим, що краще вже матюками висловлюватися. Воно викликало настільки бурхливу та гнівну реакцію, як у собаки Павлова. Судячи з того, як його вживають у рф, там це досі сприймають як щось несумісне з життям.
І ось «добрий лікар замполіт» вкрадливо так питає шмаркачів, які тільки вчора закінчили школу: «Якщо вони тут піднімуть націоналістичний бунт, що ви будете робити?» І тут бійці себе вже не стримували і пояснювали, що їм навіть зброї не потрібно і що все зроблять голіруч. Щоправда, ці юнаки вже обросли м’язами і на школярів уже не були схожими, а тому можна було не сумніватися в тому, що це вони не викаблучуються.
Але аж надто паскудненька посмішка була у замполіта, щоб її не помітити, що мене одразу насторожило, незважаючи на те, що така пропаганда діяла і на мене. Адже живих литовців я ще не бачив, а образ, змальований замполітом, справді виглядав огидно. Тільки на відміну від своїх однолітків, які капали піною і кричали всіляку кровожерливу каламуть, я цю посмішку бачив, і не раз.
Так сталося, що по лінії хобі, про яке немає сенсу згадувати докладно, мені та моєму другу, ще школярам випускних класів, довелося брати участь у заходах шкільних шефів – одного з міських трестів. Організації були дуже багаті і могли собі дозволити на свята ганяти транспортний літак до Чехії по пиво, а тому – мали ультрасучасні девайси для естрадних музикантів та спеціальне обладнання для проведення дискотек. На ті часи це було настільки рідкісне залізо, що, напевно, було чимось незвичайним навіть для столиці.
Тож там довелося побачити професійних «комсомольських лідерів», які контролювали доступ до обладнання, в ситуації «без краваток» під час вечірок. Причому ці «комсомольці», як на підбір, були з Мордовії. Це від них я вперше почув дивовижні слова «мокша» та «ерзя». Так от, спочатку довелося бачити виступи цих діячів, які розповідали про «моральный облик строителей коммунизма» і взагалі – «облико морале». Причому робили вони це з вогником і пафосно.
А от на таких заходах з танцями та зажиманцями, які комсомольці називали «пиво, бабы, папиросы», довелося спостерігати цих же самих діячів, які точнісінько з такою посмішкою, як у замполіта, пояснювали небагатьом школяркам, які отримали «запрошення» на цю дорослу вечірку, що час дорослішати і думати про своє майбутнє, яке вони – комсомольські боси – можуть зробити м’яким і приємним, а можуть і зіпсувати. І в деяких випадках, про які мені відомо достовірно, вони таки вмовляли малоліток виконувати вправи «ноги на ширину плечей» прямо на заході – у підсобці, де зберігалося обладнання і де було місце для таких вправ.
Тому ця посмішка замполіта чітко просигналізувала про те, що тут якось не все чисто і що треба бути насторожі. Але знову ж таки, не бачачи того, що робиться за КПП і парканом, важко було зрозуміти, що саме було не так. Тим більше, що старослуживі розповідали про те, що в багатьох місцях із ними не хочуть розмовляти російською і тому не завжди вдається щось купити в магазині. Тобто вони підтримували цю думку. Після того як нас вперше відпустили у звільнення з сержантом, від якого не можна було відходити, я справді побачив зневажливі погляди, якими нас нагороджували місцеві жителі, і поруч із нами у тролейбусі, наприклад, вони розмовляли лише литовською, якої ми не розуміли.
(Далі буде)