Уперше опубліковано: 06.07.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Сьогодні – національне свято Литви – день коронації короля Міндаугаса. Це єдиний король Литви, який отримав дозвіл на корону з Ватикану. Це – досить цікавий момент, бо він показує, що загалом були певні процедури отримання саме такої форми влади. Якщо немає благословення понтифіка – ходи князем, великим князем чи навіть князем XXL, але королем – не будеш. Це до того, що 300 років тому Петруха 1 вирішив стати імператором, не довго думав – написав указ і назвав себе імператором, а свою землю – імперією. Дешево й сердито, приблизно як перейменувати шампанське.
Тож сьогодні святкуються події, які відділяють від сьогодення приблизно 800 років, і тим самим замикається зв’язок часів, тому що нинішня Литва зберегла свою мову, історію, культуру, та головне – свій дух. Зараз це особливо помітно в порівнянні з сусідньою Білоруссю, яка історично і навіть по крові ближча до Литви, ніж до лепрозорію, але, повністю обрізавши своє коріння, Білорусь перетворилася на перекотиполе і на ще один сумний квазісовок.
Вона самостійно відмовилася від своєї мови, забула свою історію та культуру і втратила зв’язок як зі своїми предками, якими можна і потрібно пишатися, так і зі своєю землею. Що характерно, цю саму історію вбито на догоду москві, тому що практично всі славетні сторінки Білорусі пов’язані з тим, як ця москва відгрібала від предків білорусів. Але схоже на те, що процес цей там уже незворотний, і саме тому, що це знищується не окупантом, а їхніми власними руками. А це – найнадійніший варіант знищення, виправдання якому немає і не може бути.
Так, можна розповідати про якісь важкі обставини, про потужного та агресивного сусіда, поряд із яким просто не вдалося зберегти свою ідентичність, але якщо взяти крихітний навіть за мірками Білорусі Люксембург і подивитися на Німеччину на його східному кордоні і на Францію, що примикає із Заходу, то стане очевидно, що ситуації можуть бути ще жорсткішими. Однак за тисячу років ось такого сусідства і, більше того, за ту переважну частину часу, коли Люксембург входив до складу то одного, то іншого окупанта, він не втратив своєї ідентичності та зберіг усі її істотні компоненти.
Але Литва все ж таки є яскравішим прикладом, бо вона зазнала тієї самої окупації, що й Білорусь. Вона повністю відчула на собі насильницьку русифікацію та знищення своєї культурної й духовної еліти, та й 2,7 мільйона населення Литви проти майже 10 мільйонів населення Білорусі грають не на користь першої. Адже чим менша чисельність населення, тим менше носіїв мови, культури, історії та всього того, що врешті-решт робить Литву – Литвою і за кращих умов не зробило Білорусь – Білоруссю.
Небагато з того, як це вдалося литовцям, мені довелося бачити самому, бо два роки довелося прожити в Литві й бачити все на власні очі. Як Литву було окуповано совковими військами, це треба розуміти окремо. Воєнщини в республіці було стільки, що якби якогось дня всім солдатам строкової служби дали звільнення, то місцеві жителі просто загубилися б у гігантській кількості погонів.
Достатньо сказати про те, що в маленькій Литві базувалися одразу дві повітряно-десантні дивізії, 7-а та 44-а, щоб розуміти, наскільки там було все погано з окупацією. Але, крім них, там стояла сила-силенна інших частин, і якби тільки в когось виникла можливість подивитися на карту Литви з нанесеними на неї вузлами зв’язку військових частин, то все стало б на місце. Окупація була щільна та жорстка.
(Далі буде)