Але повернімося до логістики. Є думка, що саме зараз склалася ситуація, коли в нас тепер не закінчаться боєприпаси і не виникне нестачі у зброї й техніці в разі великої бійки. Ще рік тому вона могла виникнути, а два і три роки тому виникла б безумовно. Все це треба було мати на увазі при складанні планів оборони. Тобто витягувати з тилу зовсім не озброєні та не оснащені підрозділи і затикати ними проломи можна, але ефективність цих заходів буде вкрай низькою, а втрати – значними. Так звикли робити росіяни, а нам слід цього позбуватися, бо кожне життя – безцінне. Ми – не росіяни і не маємо права чинити, як вони.
Нам знадобилося три роки для того, щоб протистояти агресору без його звичних масок, гібридів та іншої погані, а такому, яким він є насправді. Наша армія вже може і хоче воювати так, як навчалася цього всі три роки, і готова повертати всі ті борги, які треба повернути. З цього приводу Порох правильно сказав, що росія своєю агресією, крім усього іншого, забрала понад десять тисяч життів наших громадян, і ми цього не забудемо нікому і не пробачимо ніколи. Агресор вже повністю втратив ефект раптовості й безкарності, тож на нього чекають і його буде покарано.
Тим, хто каже, що все триває надто довго і що Україна не захистила їхніх домівок і їх самих, а тому вони стали біженцями і тепер їм дуже важко, хотілося б зауважити таке. Україна виявилася розграбованою, розваленою і проданою за $3 мільярди територією, яка вже знову перетворювалася на колонію москви. Нехай кожен із людей, які ставлять такі питання, вирішить для себе просту дилему. У 2014 році можна було нічого не робити і скласти вуха. Тоді Януковоч повернувся б до Києва, Гіркін був би прем’єром, Плотницький – главою парламенту, кимось був би Аксьонов та інша сволота. Не було б біженців та всього іншого, на вулицях висіли б триколори, а з москви приїжджали колоністи віджимати нерухомість та бізнеси, як це зараз відбувається на окупованих територіях. Третій варіант не вийшов, але він був. Якщо хтось про це забув, я нагадаю.
Влітку 2014 року Україна силами волонтерів та добровольців і тими частинами армії, які залишилися вірними присязі та зберегли боєздатність, рушили звільняти саме ті райони, звідки пішли біженці. Вони там залишали свої життя і своє здоров’я. Є припущення, що загальним завданням було оточити основні угруповання противника саме до Дня Незалежності й видати їм ультиматум «здатися або померти». Оглядаючись на другу половину літа 2014 року, можна з упевненістю сказати, що завдання було виконано відсотків на 80. Якби не вторгнення російських регулярних військ і не масовані обстріли з території московії, це завдання було б виконано до початку осені.
Не наша вина в тому, що путін вирішив ввести війська. Так, це треба було передбачити, але це передбачення привело б до одного з двох рішень. Перше – акуратне, поступове вичавлювання противника до кордонів, що неминуче привело б до зачистки конгломерату Донецьк – Макіївка – Горлівка, або відчайдушно та швидко утворити котел і змусити противника здатися або піти, як було у Слов’янську. Зробити і те, й інше наявними силами було просто нереально.
Тут виникають два запитання, на які ми колись отримаємо відповідь. Перше – чому було прийнято дуже ризиковане, але найефективніше рішення щодо захоплення противника в котел? Чи можна припустити, що це рішення ухвалив особисто Порох, але хто зараз зможе його за це засудити? Він робив те, що обіцяв, і те, що від нього вимагає Конституція. Швидше за все, він зробив би це знову, щоб ці люди не стали біженцями, а могли мирно жити у своїх домівках. А ось друге запитання – набагато складніше. Рішення про охоплення противника не могло базуватися тільки на емоційному пориві Пороха. Швидше за все, наші європейські партнери дали гарантії Україні щодо того, що втримають намордник на пиці Путіна, але не втримали. Ясність у це питання буде внесено, і тоді ми дізнаємося імена співучасників воєнних злочинів, скоєних путінськими вояками влітку 2014 року.
Так, за ці три роки зроблено дуже багато, і саме це дало змогу вже без озирання на Берлін, Париж чи інше місце назвати агресора агресором, а окупанта путіна поставити на один рівень із окупантом Гітлером. Усе змінилося, і це мали побачити в тих самих європейських столицях, москві та інших місцях. Це мали побачити ті, хто горів під Іловайськом і мерз під Дебальцевим. Це мали побачити громадяни, які несуть тягар труднощів і поневірянь війни. Це мало побачити наше молоде покоління, яке візьме у свої руки Україну. Вони повинні завжди пам’ятати про те, як дорого коштувала їхня свобода і як слід ставитися до ворога – безжально і нещадно.
І крім усього іншого, Хрещатиком уперше, і швидше за все – це стане традицією, пройшли військові наших партнерів і скоро – союзників. Особливо приємна присутність американських і британських військових. Це буда візуальна подача путіну, озвучена Порохом: Україна назавжди вийшла з імперії.
Тож сьогодні наша публіка розділилася за правильною і єдиною ознакою: на тих, кому потрібні паради нашої армії і армій наших партнерів і скоро – союзників, і на тих, кого тішить парад на червоній площі з путіним і Додоном. Вони мають на це право, і переконувати у протилежному просто нема сенсу. В московію ще ходять поїзди, а валізу можна купити в магазині будь-якого населеного пункту.