Зі святом, Литво! (Частина 4)

Автор: anti-colorados

І ось на одному з таких підприємств до нас приставили молодого хлопця, щоб той показував, що треба робити. З ним ми розговорилися, і з’ясувалося, що він сам нещодавно відслужив строкову службу, тож нам було про що поговорити. Загалом ми з ним не те щоб подружилися, але склалися добрі, товариські відносини. Тим часом ми вже навезли стільки добра, що його вистачило, щоб розпочати ремонт у роті, штабі й десь ще. По суті, я свою місію виконав, але через те що ми поверталися пізно ввечері і завжди – під гору завантажені, то ротний вирішив зробити ремонт у себе вдома. Потім – інші офіцери і, зрештою, начальник штабу.

Так склалося, що я мав вільний вихід у місто, а на різних заходах типу шикувань і навіть вечірніх повірок мене і чотирьох бійців ніхто не вважав особами незаконно відсутніми. Усі знали, що тут треба робити видих і не шуміти, бо ми обов’язково повернемося, і обов’язково – з уловом. Такий стан справ дозволив увійти в компанію молоді через мого товариша, і тут взагалі все стало на місце. Адже можна було припустити, що старші люди в душі протистоять совку, і якщо компанія дозволить, якось опонуватимуть ідеологічним штампом. А тут усе було інакше.

Мене неначе взяли за руку і просто ввели в їхній світ, де ніхто й ні в чому не збирався переконувати. Вони просто показували, розповідали, і не так мені, як спілкувалися між собою, і коли бачили, що я не розумію чогось, для мене переходили на російську. Згодом це відбувалося дедалі рідше. І ось тут мене підстерігав шок. Вони не просто володіли литовською – вони явно вважали її основною, а на російську переходили вимушено, хоча багато хто говорив без акценту і дуже правильно. Тим більше вони майже не користувалися жаргоном.

Виявилося, що націоналізм – це не щось злісне та агресивне, а, навпаки, це – твердий захист власної ідентичності з помірною повагою до чужого, крім окупаційного. Ось тоді мені вдалося послухати і про Міндаугаса, і про Гедемінаса, і про нашу (Україну) спільну історію. Причому вони сипали іменами наших історичних особистостей, яких я або не чув взагалі, або щось чув, але що – не пам’ятав.

Тобто вони зберегли свою історію, а паралельно – й частину нашої, яку ми, невдячні нащадки, дали витравити зі своїх голів. Вони пояснили символізм назви головної вулиці міста. Причому тоді ще ніщо прямо не вказувало на розвал совка, але вони були впевнені, що окупація незабаром закінчиться, і тоді алея Свободи втратить свій прихований зміст і набуде прямого.

Це важко передати словами, але ці молоді люди надавали перевагу своїй мові, своїй історії, своїй кухні – загалом усьому своєму. Вони не хотіли і не вбирали тієї отрути, яку совок лив на них кілотоннами. Причому, розуміючи те, що в Литві не спрацьовують прийоми, які наглухо вибивають мізки в Україні чи Білорусі, совок генерував якусь люту ненависть до литовців, і дуже успішно.

І загалом якщо так виглядала молодь, то за старших людей можна було не хвилюватися, з мізками у них – все гаразд. Так воно й виявилось. Коли випав шанс, Литва піднялася. Вона ні в кого і нічого не просила, а коли треба було зробити крок під кулі – зробила крок. І тепер вона є одним із найпекліших антагоністів совка й підтримує країни, з якими вона має спільну історію, в боротьбі за свою ідентичність, без якої немає незалежності.

Що характерно, Білорусь має з Литвою набагато щільнішу й довшу історію, ніж ми. Ба більше, вона має її більше, ніж із московією, але не зберегла того, що вдалося зберегти Литві. І так, приблизно однакові умови тиску московії дали зовсім різні результати.

Ну, а нам при погляді на все це слід поставити собі запитання про те, чому ми терпимо тих, хто не залишає спроб вбити нашу мову, нашу культуру, нашу ідентичність? Причому зараз немає того шаленого тиску, як це було за совка. В чому річ? Зручно жити холуєм? Ну, тоді можна їхати до Північної Кореї, і буде щастя. Ну, а всім нормальним людям слід подивитися на те, як Литва, з населенням у двадцять разів меншим, – змогла, то чому ми не зможемо? Причому ми вже чітко засвоїли, хто наш ворог, і вже били його так, як після Другої світової його ніхто так не бив.

Тож вітаємо Литву, поглядаємо на неї в той момент, коли можна не дивитися в окуляр прицілу, і рухаємося вперед, незважаючи на ті тимчасові труднощі, що виникають на нашому шляху!