Уперше опубліковано: 06.07.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Ніколи не думав, що колись доведеться писати щось у такому ключі, але мабуть, коли про щось думаєш, що всі й так це знають, то це вже дзвіночок про легкий крен у снобізм. Те, що для мене може бути очевидним, для когось може бути зовсім неоднозначним, і навпаки, багато колег мають набагато міцніші пізнання в чомусь, де мені не вистачить знань і дірки доведеться закривати за допомогою логіки. Тому одного разу доведеться повернутися до постаті княгині Ольги, хоча про неї багато хто досить докладно читав, ну, а цього разу причиною написання наведеного далі тексту стали коментарі до статті про Литву.
Точніше, йдеться про кінцівку, де було поставлено риторичне запитання: «Чому Литва змогла, а ми тупцюємо на місці?» Це було саме риторичне запитання, яке не потребувало відповіді. Ба більше, відповідь проглядалася в подальшому тексті, де було сказано про те, що саме ми ввалили москві настільки суворо, що так вони не вихоплювали з часів Другої світової. Загалом зазвичай на такі запитання відповідають, мовляв, «Нічого, ми тільки почали» або «Зараз зашнуруємо берці й відважимо другу частину». Але колеги почали пояснювати, чому саме в нас не так, як у Литві.
Ось саме це і стало причиною написання певної післямови, а попередні два абзаци написано тільки для того, щоб подальший текст не виглядав менторським чи хоча б повчальним. Просто в цьому випадку ми відштовхуємося від відомого принципу: «Той, хто хоче, шукає можливості. Той, хто не хоче, шукає виправдання».
Найнеприємніше в цих поясненнях – використання чужих думок, висновків та формулювань. Це означає, що коментарі написано з вимкненими мізками, а наша мета – змусити колег або просто випадкових читачів увімкнути власне критичне мислення. Для цього ми часто подаємо звичні події у незвичайному й іноді – провокаційному контексті. Адже якби ми взялися когось і в чомусь переконувати, результат був би мізерним, а плюс до того, чужі висновки, поміщені в чиюсь голову, так само може замістити ще хтось, хто вміє це робити. А ось те, що людина сама вирахувала і сама собі обґрунтувала, випалити дуже важко, хоча й можливо.
Отже, з самого початку ми порівнювали маленьку за чисельністю населення Литву, яка зуміла зберегти свою ідентичність, з Україною, яка за мірками Європи перебуває в середині списку, який очолює Німеччина, країна з найбільшим населенням – 82 мільйони людей. Звідси випливає, що велика чисельність населення дозволяє зберігати ідентичність міцніше, ніж країна з чисельністю населення в рази, а то й у десятки разів меншою. Тим більше коли йдеться про тривалу окупацію та спроби окупанта асимілювати це населення.
Історія литовської державності починається пізніше нашої, і саме формалізувалася вона під час правління князя, а потім – і короля Міндаугаса, що сьогодні і святкують у Литві, а потім було 500 років розквіту литовської державності, спочатку у формі Великого князівства Литовського, а потім – і у складі Речі Посполитої, куди Литва увійшла на рівних правах з Польщею. В період розквіту переважна частина України входила саме до складу Речі. Власне кажучи, це була практично вся більш-менш щільно заселена територія, бо Схід був майже голим степом і не мав особливої цінності.
А далі важливо розуміти ось що. В міру згасання Речі, її східну частину почала поглинати московія. Процес почався на початку 18 століття і закінчився наприкінці його. Так от, Литва розділила долю України лише на кілька десятків років пізніше. А після закінчення наполеонівських воєн до складу російської імперії увійшла і східна Польща разом із Варшавою.
(Далі буде)