Це була мова про події сторічної давнини, хоча сама канонізація відбулася зовсім нещодавно, але, судячи з чаду «дидываивале», на черзі стоїть канонізація персонажів Другої світової війни. Якщо у кремлі буде прийнято таке рішення, то товариш Гундяєв швидко запустить процедуру поповнення списку святих новими іменами. Через те що вже помічено ікони із зображенням Сталіна, його кандидатура – перша у списку. Навіть сам товариш Гундяєв неодноразово заявляв про внесок раба божого Йосипа в різні богоугодні справи. Адже майбутній лідер світового комуністичного руху в юності навчався в семінарії, хоч і не закінчив її, перевівшись в інститут імені «воровського» на факультет кишенькової тяги, а простіше – пішовши у грабіжники. Щоправда, після цього колишній семінарист послав на страту тисячі попів різного калібру, і це могло б якось негативно вплинути на процес канонізації, але з іншого боку, Сталін дав можливість масі попів прийняти мученицьку смерть і попрямувати до райських кущів. А так з їхніми гріхами шансів не було зовсім. Можна й так дивитись на ці заходи.
Проте в будь-якому випадку особистість це була неординарна, і зі своєю незакінченою духовною освітою він примудрився стати генералісимусом. Хтось може зіронізувати з цього приводу, мовляв, як можна отримати максимальне полководче звання, жодного разу не виїжджаючи на фронт, і буде не правий.
Формально Сталін як мінімум раз таки виїжджав на фронт, і при цьому був присутній один із партійних босів – Анастас Мікоян. Він описував це приблизно в такий спосіб. Після того як Вермахт відкинули від москви, Сталіну захотілося показати, що ось він, красень, не боїться приїжджати на передок, і солдати проймуться до нього ще більшою симпатією. Сказано – зроблено. «Паккард» зі Сталіним на борту взяв курс на захід і помчав Мінським шосе. Коли він уже під’їжджав до фронту, командувачам військ повідомили про візит, і ті рвонули назустріч головнокомандувачу.
Треба сказати, що візит Сталіна не віщував солодких пряників. Йому могло б щось не сподобатися, і у розхід пішло б усе керівництво фронту. З цієї причини приблизно за 50 кілометрів від передка вождя і учителя зустріли керівники фронту, за словами Мікояна – на чолі з Єрьоменком. Схоже, що здалеку вже можна було чути звуки розривів великих боєприпасів, а місцевість, якою нещодавно прокотилися бої, оптимізму не додавала.
І тоді майбутній генералісимус поставив питання про те, куди саме треба йому приїхати на передовій. Зрозуміло, що всі хором стали йому пояснювати, що такий ризик для всієї країни не виправданий і що не треба їхати далі, бо… і тут у хід пішло все можливе красномовство. Треба сказати, що Мікояну відразу здалося, що Сталін і сам не дуже хотів їхати близько до лінії фронту, і він спровокував саме такий хід розмови. Це треба було для того, щоб пройшла чутка про те, що він рвався на фронт, але його не пустили найвищі військові чини, побоюючись за безпеку. Саме такі чутки потім і поповзли. Деякі діячі писали про боягузтво військових, які не пустили Сталіна до лінії фронту. Але Мікоян описав цю історію до кінця, і вона набула дещо іншого вигляду. Щоправда, зробив він це вже після смерті вождя і учителя.
Він уточнив, що розповідь військових настільки засмутила дух Віссаріоновича, що його дуже серйозно послабило і йому закортіло справити потребу негайно. Він вирішив усамітнитися в придорожніх кущах, але військові з жахом відговорили, сказавши, що узбіччя сапери не зачистили і там можуть бути міни. Враховуючи таку обставину, майбутній генералісимус не став іти з асфальту, показавши чудеса самовідданості та героїзму. Якби на цьому місці була Наталя Поклонська, вона б зі сльозами на очах стверджувала, що Сталін замироточив і диво сіє було б віднесено до доказів святості, бо диво єси.
З іншого боку, Михайло Іларіонович Кутузов теж не відвідував ристалища, що не завадило йому стати найбільшим російським полководцем усіх часів. Щоправда, на асфальт він не мироточив, як Сталін. Не було тоді асфальту, та й іншими справами він займався. У нього в хаті була малолітня кріпачка, одягнена у військову форму, і він цій 12–13-річній дівчинці пояснював ази військового мистецтва. Любив він цю справу так, що виїжджати на фронт уже не було жодної сили.
Тож із канонізацією Йосипа Джугашвілі не повинно бути великих проблем. На іконі виглядає непогано, навіть із люлькою, знову ж таки – в чинах, а мільйони трупів, залишених за спиною, – то як казали у старовину: «Ти вкрав шубу чи в тебе вкрали шубу – так чи інакше ти замішаний у цій неприємній історії».
(Далі буде)