Уперше опубліковано: 21.10.2019
Авторка перекладу: Світлана
Дуже давно, здається, вже в минулому житті, мені особисто вдалося побачити статую Жукова, щойно встановлену поряд із червоною площею в москві. Тоді місцеві жителі та приїжджі стояли біля неї, клацали язиками і щось пошепки обговорювали, дивлячись на неї. А мені ще тоді відразу спали на думку слова старовинного анекдоту про Петьку і Василіванича: «Стоит статУя в лучах заката, а вместо…», ну, далі – самі пам’ятаєте, як було.
Але саме відтоді, вже в постсовку, з новою силою став насаджуватися мем про Жукова – «маршал перемоги». На той час мені вже вдалося багато прочитати про цього діяча, і через те що прочитане було з нових, щойно відкритих джерел, цей новий культ виглядав особливо брудно і бридко. Хоча спочатку це було навіть трохи смішно і здавалося, що ця погань просто не зможе прижитися. Але помилився.
Чувак, що програв (як полководець) більшість наймасштабніших битв, занапастив найбільшу кількість своїх військ за всю історію воєн і прямо винний у розгромі його армії влітку 1941 року, повинен був стати антиприкладом полководця, а його ім’я –синонімом бездарного, тупого і вкрай невдалого полководця. Але ні, вже новій країні (рф) знадобився саме такий «герой», і, між іншим, було це ще до путіна. Тож клініка там була постійно, а не з’явилася з приходом лисого коротуна.
Проте сам підхід до символізму Другої світової війни, який використовувала совкова, а згодом – і постсовкова пропаганда, був правильним у тому плані, що потрібен був якийсь символ. Чим далі йде від нас та війна, тим більше вона стає чистою історією, яка прямо нікого не стосується, і для того щоб до неї легко було доторкнутися, потрібні якісь символи, точки входу в цю історію.
Так буває завжди, і це нормально. Скільки було воєн, епічних битв за всю історію, навіть порахувати складно. Тільки от зрештою ми згадуємо Александра Македонського, Наполеона Бонапарта, Гораціо Нельсона і так далі. Це при тому, що поряд із ними боролися не менш яскраві полководці та воїни. Але це вже – другий або третій шар історії, а в першому наближенні завжди спливають імена першої величини – символи епохи або точки входу для свідомості та пізнання.
І ось виявляється, що шахраювати можна навіть у цій справі, формуючи штучну «точку входу» і видаючи якусь відверту погань типу Жукова за великого полководця-переможця. Це не випадковість і не помилка – це навмисна деформація інформаційного тла, необхідного для існування деформованої країни.
Жуков, Блюхер (нехай і не довго, поки не шльопнули), Кутузов, Суворов, Невський – імена одного й того самого сорту. Їх призначили символами «ратних подвигів» та зробили з них ікони. Але щойно починаєш копати факти, а не йти за строкатою стрічкою лубочної історії, то з подивом виявляєш, якими виродками були ці персонажі.
Словом, ще в ті часи, коли тільки поставили кінну статую Жукова, обвішаного орденами й медалями, жодних ілюзій щодо «маршала перемоги» в мене не було, але це не скасовує того факту, що якийсь символ тієї війни таки потрібен. Повинна бути особистість, яка втілює дух того часу і чий внесок у розгром противників (а це була не тільки Німеччина, а й її союзники, про що в совку впевнено забули) став справді значущим і чиї дії були бездоганними.
Тут ми викладемо власний варіант, із яким можна не погоджуватися і сперечатися, але, в будь-якому випадку, він набагато ближчий до ідеальної кандидатури, ніж Жуков, і, по суті, є антиподом «червоного м’ясника».
(Далі буде)