– Слухай, останнім часом ти сам не свій. Що сталося? Ти маєш повну владу та величезні багатства. Що може затьмарити твоє чоло? Невже війни або санкції?

– Ти ж знаєш, що мені на це начхати. Такі дрібниці мене давно не зачіпають.

– У чому ж річ? Ну, поглянь, ти ж на себе не схожий. Чи можу я чимось допомогти?

– Можливо.

Імператор замислився, збираючись із думками. Те, що він хотів сказати, не чув ніхто з його підлеглих, і він навіть не знає, що від них можна було б очікувати, якби вони це почули.

– Про країну я думаю, дорогий Луне, про країну.

– Ми всі думаємо про свої країни, але що ж викликає в тобі стільки смутку?

– Розумієш, я не святий та божий, тож мені не чужі невеликі радості. Ти думаєш, чверть трильйона моїх грошей – це жага наживи? Аж ніяк. Я ж знаю, що не зможу все це витратити, навіть якщо захочу.

– Чому ні? Ти можеш це вкласти у свою країну і стати подобою бога на землі.

– Е, ні! В цьому і проблема. Скільки разів я спрямовував мільярди на розвиток чогось, але в результаті виходив пшик. Вони миттю розкрадають, а на те, що залишилося, клепають таку погань, що на неї дивитися страшно. Останнім часом я розгорнув програму імпортозаміщення. Це не тому, що мене змусили до цього санкції…

– Ні?

– Ну, звісно ж, ні. Я хочу, щоб вони мали лише те, що роблять своїми руками.

– Вибач, але зараз ти говориш про якесь натуральне господарство. Це ж старе, як світ. Це – відкат у минуле.

– Ти не вловив моєї думки. Ось послухай. Я знаю, ти спрямував величезні кошти в інфраструктуру, і що з цього вийшло?

– Ну, навіть не знаю, ми збудували величезні мости, автобани. Ми проклали нові залізниці, якими потяги можуть рухатися зі швидкістю 500 км/год. А ще ми змогли…

– Ось бачиш! Я робив те ж саме. Гроші було відпущено величезні, але в результаті – збудували дороги, які розвалюються майже одразу після їх будівництва. Про мости я краще помовчу. Ти ж чув, як вони збудували новий космодром?

У-Лун кивнув із сумною посмішкою на вустах. Він справді знав про цей проєкт. Там була агентура його спецслужб, і він знав про будівництво краще за колегу. Звідси й така кисла посмішка.

– Я виділив гроші на літаки, і що вони зліпили? Те ж саме з ракетами та всім іншим. Куди не ввіллю гроші – вони їх обов’язково розкрадуть, а на решту збудують якийсь курник. І знаєш, що найгірше?

У-Лун підвів погляд на колегу, що можна було розуміти як «Кажи».

– Найгірше те, що всі ці проєкти потрібні мені особисто, а їм на них начхати повністю, і головне – вони можуть прожити без усього цього.

Їм принесли свіжого чаю і якісь маленькі симпатичні солодощі.

– Вони все це ліплять «на відв’яжись», і якість виходить відповідна. Причому все це вони роблять і виготовляють для себе ж! Мені ця погань ніколи не була потрібна, у мене все є, що тільки захочу, і все – від найкращих виробників. Тому я хочу змусити їх жерти те, що вони виробляють, одягати те, що шиють, і їздити на тому, що самі й зібрали. Це і є головна мета «імпортозаміщення».

Нехай їм почне нудити від того, що вони зробили, хай вони зрозуміють, з якого місця у них ростуть руки, і, можливо тоді до них дійде, що треба змінюватися самим. Треба багато і якісно працювати, виконувати правила та регламенти, інакше – жодні, навіть найбільші гроші, справі не допоможуть.

Певний час вони мовчки сьорбали чай маленькими ковтками, а потім У-Лун зауважив:

– Послухай, я розстрілюю тих, хто краде та будує схеми для розкрадання бюджету. Причому роблю це публічно. Може, й ти спробуй це робити?

– Я багато думав над цим питанням і дійшов висновку, що це вже не допоможе. Ось Сталін…

– О, Сталін! – замріяно протягнув Лун.

– Так, Сталін розстрілював їх десятками тисяч. Начебто мав звести їх на корінь, але ось – знову. Я легко можу влаштувати хоч одиночні, хоч масові страти. Ось зараз зроблю один телефонний дзвінок, і коли повернуся додому, там уже буде сотня трупів, але справі це вже не допоможе. Потрібне інше рішення.

(Далі буде)