Він розумів, що його недавні маневри з нафтою виявилися не такими блискучими, як він це намагався подати оточенню, але ж не можна мати такі єхидні пики перед обличчям імператора. Він гарячково перебирав у голові всі загрозливі анекдоти, які зазвичай паралізували публіку, про статеві органи бабусі, ще щось, але все ніяк не підходило. Але зволікати було не можна, і довелося оголошувати хоча б щось, що стосується теми. Він відразу змінив грізну гримасу на безшабашний вигляд роззяви, якого взагалі нічого не хвилює, і почав.
– Ось мій прессекретар… Де ти, до речі?
З-за трону виринув хлющ із вусами сторчма, розпатланою шевелюрою і безтямним поглядом. Своїм виглядом він немовби уособлював суть указу давнього імператора, який говорив: «Подчиненный перед лицом начальствующим должен иметь вид лихой и придурковатый, дабы разумением своим не смущать начальство». Начальство, яким був імператор, він не бентежив, а тому за свій вигляд він був спокійний.
– Тут, ваша величносте!
– Бачу. Значить, ось це мені розповіло нещодавню історію. Правильно кажу?
Прессекретар закивав, погоджуючись, хоча уявлення не мав, про що зараз розповідає імператор. Його справою було правильно вгадати, якої відповіді монарх від нього чекає, і це в нього виходило непогано.
– Якось він вийшов за межі палацу і побачив траурну процесію. Негри несли труну і при цьому витанцьовували під веселу музику. Люди вітали одне одного й раділи. Його це видовище здивувало, і він запитав у когось, що відбувається, на що йому відповіли, що це ховають генерального прокурора.
Відповідь ще більше його спантеличила, і він зауважив, що людина померла і радіти нема з чого, нехай це навіть був прокурор. А йому на це відповіли, що якби він був тут тиждень тому, то побачив би й не таке. За його словами, тоді ховали головного суддю центрального району столиці, то труну тричі на біс закопували. Ось така історія.
Виникла незручна тиша, і дехто навіть сховав табакерки, але тут хтось запитав:
– У чому суть цієї історії, ваша величносте? Ми не можемо осягнути всієї глибини вашої мудрості!
– Все вам розжовувати треба!
Імператор підвівся з трону та підійшов до величезного вікна палацу. Він закинув руки за спину і пильно дивився назовні. Всі мовчки сиділи й чекали, що буде далі. Воєвода звично спав, зрідка тихо похропуючи.
– Підійдіть усі сюди.
Дворяни підвелися зі своїх місць і зібралися біля вікна.
– Що ви бачите?
За вікном взагалі нікого не було, тільки вдалині можна було роздивитися самотнього працівника, який білою фарбою фарбував місце, де зазвичай стояла плаха для страт. Ніхто не наважувався почати першим, і тут хтось вирішив спробувати удачу:
– Весну бачимо, ваша величносте!
Імператор розвернувся і знову сів на трон, вказавши рукою, щоб усі теж поверталися на свої місця.
– Отож бо. Весна. А навесні що? Правильно – парад перемоги. А що з парадом? Нічого, тому що вірус. А без параду не можна? Не можна!
Імператор любив такі монологи, коли сам ставив запитання і сам на них відповідав.
(Далі буде)