Ігри розуму. В піжмурки (Частина 3)

Це – дурість і невігластво пацієнта, який тепер не може вийти з бійки просто тому, що наступного дня у всьому світі почнуть підбивати підсумки кампанії, і там уже нікому не буде цікаво, скільки вдалося знищити кораблів, літаків, зенітних і ракетних пускових установок. Завдяки тому що сам Додік наробив купу гучних заяв і текстів з описом цілей, усі робитимуть порівняння цілей і того, що вдалося чи не вдалося досягти внаслідок усієї цієї бійки.

А в підсумку виявиться, що жодну з них не досягнуто, і більше того, щодо частини цілей стане очевидно, що саме тими інструментами, які було застосовано, досягти їх було неможливо. Це означає, що сам ініціатор бійки – профан, а в його оточенні просто немає людей, які б могли йому пояснити, що його вологі фантазії не мають відношення до реальності. Тобто наявна атрофія всієї системи, а не тільки розлад когнітивних здібностей однієї людини.

І ось формат переговорів, у які Додік втягує США, тільки посилює ситуацію. Якщо ти переміг, то переговори можуть бути тільки про умови капітуляції. Причому це тільки твої умови. Переможена сторона в принципі не може висувати жодних умов. Якщо вона це робить, то це не переможена сторона, і погоджуючись на такі переговори, ініціатор бійки показує, що в рамках тієї операції, яку він затіяв, досягти цілей не вдалося. Ба більше, до нього дійшло, що тими методами, силами й засобами, якими він намагався досягти своєї мети, їх було неможливо досягти в принципі. А якщо так, то все це треба переглядати і на розв’язання завдань спрямовувати кратно більше сил і засобів, а можливо, і на порядок більше.

І тут виникає те саме питання про авторитет США. Зараз ситуація склалася вже таким чином, що на карту поставлено не лише чуб Додіка, а й авторитет Штатів. Наддержава не повинна була йти на переговори ось із таким порядком денним, який став сумішшю зустрічних вимог. Власне, вимоги Ірану взагалі не мали братися до уваги, і якщо він їх висуває, то це означає, що він не готовий іти на потрібний формат переговорів. Із цього випливає єдиний шлях – вихід із переговорів та підготовка до бойових дій набагато більшої інтенсивності, але з тими самими цілями, які було поставлено на початку.

Якщо ти наддержава, то ти дієш саме так. Інша справа, що все зайшло в такий жорсткий клінч, що доводиться вдаватися вже до крайніх заходів, але якщо справа дійшла до цього, то вибір залишається невеликим: або різко підвищити ставки, вже не в плані механічного відновлення бойових дій, а саме зміни їхнього формату, або продовжити розмазувати шмарклі по щоках і втратити статус наддержави. Саме це зараз Додік поставив на кін, і це – програє.

Бородаті вловили цей момент, і якщо спочатку вважали себе переможцями, бо Додік погодився задовольнити частину їхніх умов, то тепер вони відверто посилають Штати за відомою адресою, висуваючи жорсткі попередні умови. Судячи з того, що Тромб тисне на Ізраїль і своїх союзників у Затоці, він справді готовий прийняти частину умов «переможеного» Ірану. Все це відбувається не у вакуумі, і цю дикість фіксують як противники Штатів, так і формальні союзники. Висновок із усього цього напрошується один: станом на зараз США не можуть відігравати роль наддержави і глобального поліцейського. Ба більше, керівництво країни навіть не розуміє, в яку яму затягує зовнішню політику США, яка вбиває авторитет Штатів.

Якщо взяти і просто уявити, що з понеділка Вашингтон позбувся гольфіста й тієї ганебної шобли разом з рієлтором, зятем, та іншою спеціально відловленою публікою, а замість них прийшли грамотні та розумні люди, то їм довелося б витратити не менше десятка років для того, щоб хоча б наблизитися до рівня авторитету США, зруйнованого Тромбом. Але ми знаємо, що такого не станеться, і процес руйнування триває. Він іде не лише на іранському напрямку, але тут усе проявляється настільки яскраво, що не бачити це можна лише навмисно.