Ціна рішення

Уперше опубліковано: 10.01.2020

Авторка перекладу: Світлана

Історія – така сутність, яка постійно генерує питання правильності тих чи інших рішень, що призвели до якихось дій, і тим більше – коли ці рішення призвели до загибелі великої кількості людей. Таким питанням присвячено дослідження вчених, які виливаються в монографії й навіть багатотомні праці, але фокус у тому, що всі такі дослідження майже завжди мають важливу і практично неминучу ваду, яку в принципі дуже важко компенсувати.

Для прикладу візьмемо одне з найбільш суперечливих рішень Другої світової війни, а можливо, і всього ХХ століття. Йдеться про рішення президента США Гаррі Трумена щодо застосування ядерної зброї проти Японії. Більшість критиків сходиться на думці, що можна було обійтися без цього бомбардування і вчинити двома доступними способами: або наглухо ізолювати Японію, або провести десантну операцію без застосування ядерної зброї.

Найчастіше така критика йде не з боку США, і тому її слід сприймати дуже обережно. Просто згадаймо, що, починаючи з оборони острова Окінава, японці змінили тактику ведення бойових дій. Вони пішли у стратегічну оборону, і просування вперед стало коштувати американцям набагато дорожче, ніж раніше. На тлі загальних втрат у Другій світовій війні 450 тисяч осіб, американці втратили 50 тисяч тільки при штурмі Окінави. Крім того, там було потоплено або суттєво пошкоджено близько 400 кораблів флоту США та союзників.

Природно, що оборона материнських островів Японії була б не менш стійкою, ніж при здійсненні операції «Айсберг» щодо звільнення Окінави. Кажуть, що під час планування операції штурму островів американські військові легко виходили на чисельність власних втрат у мільйон людей.

Ці розрахунки робилися, виходячи з того, які сили і засоби японці мали у своєму розпорядженні на своїй території, але коли війна закінчилася і американці окупували Японію, з’ясувалося, що дані були дуже заниженими, а тому втрати американської армії могли бути набагато вищими за розрахункові.

Так, досить критичними були дані про залишок японської авіації, яка завдала колосальних втрат флоту під час штурму Окінави. Причому більшу частину втрат флоту зумовили не вдалі дії бомбардувальників чи торпедоносців, а відчайдушні атаки літаків-камікадзе.

Вважалося, що максимум, що могла використати Японія, – це близько 5 500 літаків різних класів, але головне – вона не мала достатньої кількості пілотів, які загинули в попередніх боях. А за фактом виявилося, що напередодні висадки американського десанту на Японські острови практично всю авіацію було підготовлено до використання в режимі камікадзе. Йшлося навіть про навчальні літаки, які було переобладнано відповідним чином.

У підсумку було виявлено 12 700 літаків та понад 18 600 пілотів-камікадзе. Причому 4 200 з них пройшли підготовку за курсом нічної атаки американських кораблів. Тільки за цим, досить критичним показником американці помилилися вдвічі, і тому їхні втрати були б набагато більшими.

Ще один важливий момент. Зараз відома кількість жертв серед військових та цивільних осіб Японії після ядерного бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Але ж з Окінави не встигли евакуювати частину цивільного населення, і майже все воно загинуло під час боїв. Через те що Японія готувала тотальну війну за свої острови, втрати мирного населення були б просто жахливими, і кількість жертв після атомного бомбардування здалася б зовсім незначною.

Це практично ніхто докладно не досліджував і не вивів дві таблички втрат обох сторін, де в одній було б вказано фактичні жертви бомбардування, а у другій – прогнозовані втрати в разі штурму островів. Якби було прийнято рішення про штурм без ядерної зброї, ці таблички помінялися б місцями, і тоді виникло б запитання іншого змісту – чому не було ухвалено рішення, яке б допомогло уникнути жахливих жертв з обох боків, при тому що цей засіб існував і просто треба було віддати наказ на його застосування?

Гадаю, що якби Трумен не віддав такого наказу та отримав мільйон-півтора своїх жертв і до того ж – п’ять десять мільйонів японців, його прокляли б на віки вічні, і це був би найжахливіший приклад нерішучості за всю історію людства. Але все сталося так, як сталося, а експерти отримали можливість «покришити батон» на Трумена. Так і живемо.