Уперше опубліковано: 27.01.2019
Авторка перекладу: Світлана
Кілька років тому, коли в Києві перейменовували проспект Ватутіна, «не такі росіяни» синхронно перетворилися на символ своєї країни, в дірку якого кинули пачку дріжджів. З них назовні пішло все те, що завжди там було, але до певного часу стримувалося і прикривалося маскою співчуття чи розуміння ситуації, в якій опинилася Україна після початку агресії рф.
Ми, дивлячись збоку, вже досить добре розуміємо, чому їх так рве і плющить, але самі вони собі не можуть зізнатися, в чому справа. Виявляється, справа не в конкретному Ватутіні, про якого вони майже нічого не знають і взагалі слабко уявляють, як виглядало «визволення Києва» в його виконанні. Якби вони цікавилися історією і перш ніж влаштовувати істерики, ознайомилися з фактами, зафіксованими в документах того часу, то у них мало б виникнути інше запитання: чому цей полководець не сидів на лаві підсудних у Нюрнберзі, поруч із партайгеносе у військовій формі від Х’юго Босса?
Але так глибоко копати і широко мислити там просто бояться, бо в душі вважають себе частинкою, дрібними рабами величезної імперії, що, без сумніву, має тисячолітню історію. Щойно знімається лавровий вінок із Жукова, Ватутіна, Кутузова, Суворова та інших, у підсумку залишається дірка від бублика замість славетної історії предків. А якщо так, то змінюється буквально все, і, зрештою, на запитання «Хто ми?» вони отримають зовсім не ту відповідь, з якою жили все своє життя самі, їхні батьки та більш далекі предки. Адже визнати себе народом живодерів і ретроградів, які всю свою історію несли тільки смерть і руйнування, не кожен наважиться.
Ба більше того, виявиться, що ті знамениті історичні персонажі, якими вони пишалися, виявляються найбільш мерзенними і в чомусь – еталонними виродками, а як не крути – так воно й виходить.
В історії московії було два найвідоміші персонажі, які отримали титул «генералісимус». Про Сталіна можна не згадувати, бо збереглося свідчення його ратного подвигу, залишене його найближчим соратником та спільником у кривавих злочинах – Анастасом Мікояном. Він згадує випадок, що стався одразу після того, як війська Вермахту відійшли від москви після невдалого наступу. Сталін вперше і востаннє вирішив приїхати на передову і, як це заведено у полководців – оглянути поле битви.
Вперед висунулась невелика група легкових машин, де й були пасажирами Сталін та Мікоян. За кілька десятків кілометрів від лінії фронту колону зустріли воєначальники, які командували військами. Як і належить, вони мали представитися Сталіну і відрапортувати про стан справ на довіреній їм ділянці фронту. У певній точці зустрічні групи автомобілів зупинилися, і всі вийшли назовні.
У цей час на відстані стала низько бухкати важка артилерія, тому що бої ще тривали. Сил РСЧА не вистачило на розвиток наступу, і німецькі війська зупинили їх щільним артилерійським вогнем. Відлуння цієї канонади й почув Сталін, і його шлунок не витримав. Він швиденько попрямував до придорожніх кущів, щоб серйозно і невідкладно справити нужду, але військові зупинили його і сказали, що сходити з проїзної частини ніяк не можна. Вони були в місці вчорашніх боїв, і сапери перевірили тільки дороги, а до узбіччя ще не дісталися. Тож у кущах можна було справити нужду до смерті.
Проте зі Сталіна відвага полководця рвалася з неприборканою силою, і він усе зробив на очах ошаленілих військових, просто посеред дороги. На цьому формальності привітання було закінчено, делегація сіла у свої машини і розвернувшись – рушила назад, на дачу Сталіна в Кунцево. І це було правильно, бо у полководця там був і стіл із картами бойових дій, закусками та напоями, а крім того – був і теплий полководчий нужник. Якщо хтось вважає, що такого подвигу недостатньо, щоб здобути звання «російського генералісимуса», то глибоко помиляється.
Сашка Суворов був той ще поц. Насправді всі ті блискучі перемоги, які йому приписуються, при найближчому розгляді виглядали або без блиску, або без перемог. Проте найяскравіший подвиг Суворова, безперечно, – похід через Альпи. Ніхто не заглиблюється в тему про те, навіщо взагалі треба було тягнути армію в гори, як ніхто не звертає увагу й на те, що навіть такий ексцентричний вчинок, як втрата свого війська в горах, не приніс Суворову Вікторії. Тобто він потягав війська по горах і врешті-решт зазнав поразки, яку можна було б відгребти і без цієї дурниці.
(Далі буде)