З урахуванням того що такі відсидки тривають щонайменше місяці, а зазвичай – роки, то дуже великий шматок життя цих осіб проходитиме саме в замкнутих колективах. Просто уявіть, що ви років зо три не виходите зі своєї квартири чи будинку, і більше того, весь цей час ви маєте можливість спілкуватися тільки з одними й тими самими людьми, а вони – з вами.
Насправді це – стресова ситуація, яка сильно тисне на психіку. Ці проблеми добре відомі дослідникам космосу, підводникам та іншим особам, які змушені довго перебувати в ситуації, коли оточення не змінюється і немає можливості це якось змінити або просто піти з колективу кудись в інше місце. Ось тоді й постає питання психологічної сумісності. Насправді це цілий комплекс заходів, спрямований на створення максимально стійкого колективу, який не вибухне зсередини.
А тепер візьмімо тюремну камеру, де нікому на думку не спаде щось таке робити з приводу психологічної сумісності. І ось у цій ситуації все працює в режимі природного відбору. Адже туди потрапляють люди з не найкращим психічним станом просто за складом характеру та у зв’язку з обставинами, результатом яких стало їх ув’язнення.
Тобто з самого початку там – дуже конфліктна ситуація, але є й розуміння того, що звідси нікуди не дінешся і якось треба виживати, незважаючи ні на що, і через те що людина – істота вкрай адаптивна, поступово формуються правила виживання в такому агресивному середовищі. Такі правила дають вийти на певну рівновагу, що дозволяє публіці з 20–50 дуже непростих людей досить мирно співіснувати й місяцями перебувати перед очима один одного.
І ось одним із важливих елементів підтримки цієї рівноваги є певний вид мовного спілкування. Перше, що мене вразило, коли довелося стикнутися з досвідченими злочинцями, які мали по кілька «ходок» за плечима, – це повна відсутність матюків у їхній мові. Найчастіше це були не мої «підопічні», і вони це розуміли, а тому можна було спілкуватися досить відкрито, не торкаючись деталей справи, за якими просто зараз проводилися ті чи інші заходи.
Так от, із численних бесід, спрямованих саме на цю тему, що називається, з першоджерел вдалося отримати якусь узагальнену картину щодо цього. У в’язниці матюками лаятися не заведено. Взагалі. І справа не в тому, що це негарно, а в тому, що слова-матюки не мають однозначного трактування. Насправді кожне таке слово замінює собою цілу низку абсолютно різних слів. Матюками зазвичай затикають свої прогалини в лексиконі, і в результаті певна публіка справді вже не матюкається чи використовує міцний вираз для підвищення експресії нормальної мови, як Лесь Подерв’янський, наприклад, а справді розмовляє матюками просто тому, що не вистачає слів нормальної мови.
Справа не в тому, що така людина не знає нормальних слів, які потрібно використовувати в певному випадку, а в тому, що їй так простіше. Вона сама спростила свою мову до примітиву, і їй ліньки напружувати мозок для формування нормальної словесної конструкції. А потім нормальний лексикон вимивається просто через непотрібність. Тобто відбувається лінгвістична деградація, а слідом за нею – і розумова, тому що більшості людей, які говорять матюками, вже не потрібна більша частина літератури і тим більше вони не стануть вивчати якісь мови. Про яку українську можна говорити, якщо він деградував свою російську до 50% матюків і навіть більше? Тому його завжди дратуватиме чужа або просто правильна мова.
(Далі буде)