Гаррісон Хілл
Автор: anti-colorados
Справді, в Японії були дві потужні групи військових – армія та флот, які жорстко між собою конкурували. Коли було ухвалено спільне рішення про експансію, а отже – про мілітаризацію економіки та політики, керівники армії та флоту отримали можливість впливати на те, як це буде здійснюватися. Очевидно, що якщо вибір падав на флотський варіант експансії, то це рано чи пізно привело б до збройного протистояння зі США, а якби вибір упав на армійський варіант розвитку подій, то саме це протистояння можна було б відтягнути на пізніший строк, бо повністю уникнути бійки з американцями було неможливо.
У результаті переміг флотський варіант експансії, і він якийсь час давав небачені результати у плані темпів просування на південь. По суті, не захопленими залишилися Австралія і Нова Зеландія. При цьому північне узбережжя Австралії вже потрапило в зону досяжності японської бомбардувальної авіації, яка встигла завдати кілька бомбових ударів по австралійській території. Знаменита битва при Гвадалканалі якраз і зупинила морську частину експансії Японії, але те саме сталося і на суші, і ця битва виявилася практично повністю забутою.
Сталося це з багатьох причин, і головна з них полягала в тому, що одразу після закінчення Другої світової війни Британія почала демонтувати свою імперію, а битва якраз і відбулася на одному з кордонів її імперії. Тоді Британія поспіхом ішла зі своїх колоній, і безумовно, це привело до цілої низки конфліктів і навіть воєн, і тому ця битва, в якій британська піхота протистояла японській, майже стерлася з пам’яті.
У 2013 році в Імперському військовому музеї було проведено дискусію з приводу того, яку сухопутну битву можна вважати найбільшою у британській військовій історії, і слід зазначити, що серед номінантів були всесвітньо відомі і безумовно – гучні битви, зокрема D-Day та Waterloo. Однак переможцем цього своєрідного конкурсу стала битва при Кохімі та Імпалі, на сході індійських володінь Британської імперії. Погодьмося, таких назв ми навіть не чули і тим більше – не уявляємо, де це і що там взагалі могло відбуватися, адже всім відомо, що Німеччина почала йти з захоплених територій після Сталінграда, а ось звідки Японія почала свій відступ – майже ніхто не знав. Битва відбувалася в період з початку квітня 1944 року до кінця червня того ж року.
Основна битва розгорнулася біля населеного пункту Кохіма, а точніше – навколо стратегічної висоти Гаррісон Хілл, де японській 31 дивізії протистояло 1 500 бійців британсько-індійських військ. Для того щоб вийти на рівнину і рухатися вглиб території Індії, треба було збити британських військових з цієї висоти.
Власне, масштаб цієї епопеї не дуже великий, але її значення – величезне. З одного боку, сухопутна армія хотіла показати імператорові звитягу, яку втратив флот, і мотивація японської піхоти просто зашкалювала. З іншого боку, японські війська досі неухильно рухалися вперед, і ніхто їм не міг протистояти. Бойовий дух японських солдатів був настільки високий, що вони не мали наміру програвати бій і заздалегідь були згодні померти в бою. Тим більше що їхня релігія вважала смерть у бою найкращим варіантом для чоловіка. Словом, тут склалося воєдино як прагнення керівництва сухопутних сил, так і рядових солдатів, бо, вийшовши на родючі рівнини, вони могли себе забезпечити продовольством і рештою, що зазвичай потрібно воїнові.
Плюс до того, японський наступ мав підтримку з повітря, чого взагалі не мав невеликий, удесятеро менший за чисельністю противник. Тож японці розраховували на досить легку прогулянку, як це було до цього моменту, а отримали воїнів, сила духу яких виявилася більшою, ніж у них. Перебуваючи у фактичному оточенні, англійці билися холодно та результативно. Це ніяк не в’язалося з уявленнями японців про те, що їм протистоять люди другого сорту.
Загалом опис цих подій можна знайти в Мережі, але важливе те, що наприкінці битви японці виявилися повністю вимотаними і в них скінчилося продовольство, яке вони розраховували добути попереду. Вони повністю втратили боєздатність і вперше розпочали відступ без наказу. Точніше, наказ був – перемогти або померти, але вони почали відступ, будучи зломленими та приголомшеними стійкістю жменьки противників. Про цей відступ дізналися в інших частинах японської армії, і вона похитнулася.
Ба більше, британці влаштували переслідування противника, який відходив, хоча були вимотані не менше за японців. Але вони вже не вступали в бій, а просто вичавлювали противника зі своєї території, даючи йому гинути від голоду та епідемій, що спалахнули в його лавах, зокрема холери. Це виглядало так, що британці з презирством женуть стадо японців, гидуючи навіть добивати противника.
Це була не просто поразка, а приниження японської армії, і на тому їхні міфи про людей першого сорту і непереможність вже перестали бути мотиваційними чинниками. Через десятиліття на братських могилах британських та японських військових зустрілися ті, хто вижив у тих боях і дожив до моменту зустрічі. Загалом це була зустріч колишніх противників, які винесли з тих боїв найвищу повагу до духу один одного.
Ось так. А совок клепає байки про 28 панфіловців, найбільшу танкову та непереможність. А тепер ще раз повернімося до запитання, навіщо вони це робили, і кожен може відповісти на нього самостійно.