Імунітет від совка (Частина 1)

Уперше опубліковано: 11.02.2021

Автор: anti-colorados

Авторка перекладу: Світлана

Довелося якось послухати велике інтерв’ю Леся Подерв’янського, де він розповідав про те, як почав писати свої літературні твори, і в тому, що він розповів, я несподівано вгадав дуже багато чого. За його словами, в нього все почалося під час проходження строкової служби в совковій армії. Там він стикнувся з позамежним абсурдом, який або серйозно калічив твою свідомість, або тобі доводилося якось від цього абстрагуватися.

Але суть совкового армійського середовища зводилася до того, що взяти і відсторонитися від усього руху не можна було за визначенням. Таких мовчунів, які щось там самі собі в голові шифрують, не те що не любили, а їх вираховували миттєво і брали в оборот. Причому робили це як офіцери, що бувало рідше, так і прапорщики, а частіше – «старі», які вже повністю просочилися совковою кирзою і стали її активними рознощиками. Тих, від кого було незрозуміло що чекати, доводили до краю зламу, щоб побачити, що там у нього за нутро.

Але була й інша форма збереження свого «я» в таких умовах. Ти начебто береш участь у всіх цих заходах, але якщо решта справді приймає все це на віру і живе цим, то одиниці просто проштовхувалися вперед, щоб уважніше розглянути всі ці рухи.

Увімкнувши в собі режим дослідника, ти не втрачав інтересу до процесу і тому для оточення не здавався чужорідним тілом, але все одно був на позиції спостерігача і більшою чи меншою мірою ставав критичним дослідником. А критичне мислення не давало випалити тебе всередині до попелу, як це відбувалося у переважній частині випадків.

Але вже через десятки років після закінчення служби вдалося вивести ще один важливий момент, який потрібен для стійкості такої позиції. Абстрактне дослідження навряд чи могло б утримати психіку в нормальному стані, для цього була потрібна фіксація результатів своїх досліджень. У мене цей елемент був у певній формі, а от у Леся це вилилося в написання п’єсок та оповідань. В результаті він розповідає про свою службу в армії мовою дослідника, і це відразу впадає у вічі.

А в підсумку такі спостереження і така позиція дали ключ до розуміння суті совка, бо армія була однією з двох ідеальних його станів. Один – армія, а другий – в’язниця, і по суті, вони не сильно відрізнялися між собою за системою та принципами організації. Розуміючи одне, ти легко розумів інше, а розуміючи це, ти розумів совок таким, яким є його суть, без мішури з пломбіром та ковбасою по 2.10.

Ба більше, внутрішня відраза до нього ставала потужним психологічним імунітетом на все життя. Про це я можу міркувати з повною впевненістю, тому що більша частина життя залишилася позаду і це світовідчуття неприйняття совково-комуністичної погані жодного разу не дало збою.

Ну а те, що в’язниця та армія – близнюки-брати в совковому виконанні, стало зрозуміло за деякими власними спостереженнями, але у вигляді загальної картини це почало формуватися з однієї дуже цікавої розмови, яка стала явно несподіваною для її ініціатора. Згодом я ставив собі запитання про те, чи була це провокація, і досі однозначної відповіді на нього немає, хоча ні я, ні мій товариш, який був присутній при цій розмові, не мали становити інтересу для «особливого відділу».

(Далі буде)