Задум був у тому, що Париж і Лондон повинні були вимагати припинення вогню та ввести своїх військових у район каналу для забезпечення його функціонування. Але все пішло трохи не за планом, і в Ізраїлю з’явився шанс підгребти канал під себе. Однак потім у гру втрутився совок, який пообіцяв завдати ядерних ударів по столицях Британії та Франції (хоча блефував на той момент), і все пішло вбік.
У будь-якому випадку, і Єгипет, і інші сусіди Ізраїлю розцінили події 1956 року як спільний захід Ізраїлю, Англії та Франції, а тому прагнули сатисфакції в той момент, коли Ізраїль залишиться наодинці з ними. Але весь цей час сусіди Ізраїлю посилено озброювалися. І робили це за рахунок щедрих постачань усієї номенклатури озброєнь та боєприпасів із совка. Власне кажучи, їхній арсенал розташовувався за тисячі кілометрів, і вони були впевнені, що проблем із поповненням озброєнь не буде. І ось два вістря націлилися на Ізраїль з протилежних сторін: Сирія з північного сходу, а Єгипет – із південного заходу. У заходах брала участь і Йорданія, але все ж таки основні гравці були саме ті, що згадано вище.
На відміну від противника, Ізраїль на той момент не мав стратегічного союзника в особі США і взагалі не мав жодних союзників. Щоб відчути становище Ізраїлю у 1967 році, слід згадати Україну 2014 року, коли, зазнавши нападу, ми усвідомили, що союзників у нас немає і що слід виходити з тих запасів, які є. Щоправда, Литва тоді плюнула на умовності та підкинула нам найдефіцитніші позиції боєприпасів із її старих совкових залишків.
Ізраїль зміг щось зробити самостійно, а щось купити у тієї ж Франції, яка ніколи не гребувала грати на межі фолу. Але в Ізраїлі чітко розуміли, що як тільки почнеться бійка, то воюючій стороні вже ніхто нічого не поставить. Совок – виняток: він не грав за правилами цивілізованого світу і цілком міг здійснювати постачання й під час гарячої фази протистояння.
Загалом бійка була неминучою, та й сусіди особливо не приховували своїх намірів щодо Ізраїлю, як їх тепер не приховує Іран. Все зростання їхньої військової могутності зумовлювалося виключно необхідністю отримати тотальну перевагу над Ізраїлем, бо їхній територіальній цілісності ніхто й нічого не загрожувало, а просто для оборони такі збройні сили були явно надмірними.
Тому в Тель-Авіві справедливо вирішили, що якщо бійка неминуча, то в такому разі слід вибрати місце й час. Крім того, обмеженість ресурсів і зрозуміла ціна поразки диктували важливу умову. Цей захід не повинен був вилитися в нескінченну епопею, адже будь-яка тривала війна, незалежно від талантів полководців та боєздатності армії, рано чи пізно перейде в боротьбу ресурсів, і тут Ізраїль не має шансів. Ось із таким станом справ Ізраїль підійшов до початку бійки.
Ми якось торкалися цієї теми, а тому – не будемо повторювати передісторію, а просто звернемося до одного з аспектів битви, яку було названо «Шестиденною війною», але її можна було б назвати і шестигодинною війною, бо саме стільки часу Ізраїлю знадобилося для захоплення панування в повітрі.
Так, основну роботу зробили сухопутні війська, бо перемоги не буде доти, доки черевик піхотинця не стане на ворожу землю. Але піхотинець або танкіст зробив це за беззаперечної переваги з повітря, і тому він (цей крок) виявився швидким та впевненим.
(Далі буде)