Уперше опубліковано: 15.08.2020
Авторка перекладу: Світлана
Перед лицем противника можна або заглядати в його очі і шукати там пощади чи чогось подібного, а можна зібрати всі свої сили і дати такий бій, якого більш численний і краще оснащений противник навіть не може очікувати. У першому випадку – отримаєш ганьбу та прокляття нащадків, а у другому – перемогу або смерть у бою, яка стане прикладом боротьби для нащадків.
Найважливіше в цій формулі те, що другий випадок дає великий відсоток смертельної поразки, але й перший варіант аж ніяк не гарантує життя, хай і ганебного. Противник просто зневажає тебе за те, що ти не знайшов у собі духу і не поводився, як воїн. Зараз не заведено розглядати різанину в Нанкіні саме з цієї точки зору, але все те, що там сталося, було демонстрацією крайньої міри зневаги японців до китайських військових, які з жахом бігли від противника, залишивши «мирняк» на милість ворога. Японці не показали цієї милості.
Причому тут треба розуміти, що втеча не була повсюдною. 88-й батальйон однієї з дивізій китайської армії виписав японцям настільки фігурних люлів, відомих як бій біля складу Сіхан, що цей епізод вони добре запам’ятали. Батальйон майже повністю було знищено, але він став одним зі світлих моментів у суцільному потоці ганьби, яку демонструвала китайська армія.
Але прикладом того, як воїнська звитяга втілилася в перемогу над противником що мав абсолютну перевагу, стала бойова операція, яка відбулася рівно через 30 років і в зовсім іншій частині світу. Йдеться про операцію «Мокеда».
Це зараз ми знаємо про те, що Ізраїль має одну з найбоєздатніших і найголовніше – найбільш оснащених армій світу. По суті, сьогодні ніхто з сусідів окремо чи всі разом не наважаться на військову інтервенцію проти нього просто тому, що технологічно Цахал як мінімум на покоління перевершує будь-якого можливого противника, а його практика застосування збройних сил рясніє настільки яскравими епізодами, що все це просто не може вивітритися чи розчинитися.
Але до 1967 року все було не так очевидно. Ізраїль мав цілу низку військових конфліктів з арабськими сусідами, але по-справжньому велика бійка відбулася 11 років тому, в 1956 році. Причому тоді Ізраїль виступив детонатором для більшого плану бойових дій, спланованих у Лондоні та Парижі.
Збройний конфлікт назрів після того, як лідер Єгипту проголосив про націоналізацію Суецького каналу. Цьому передувала епопея, внаслідок якої Насер перевів стрілки руху країни від прозахідного до просовкового напрямку. Формальним приводом стали суперечності Каїра та Вашингтона щодо фінансування будівництва Асуанської греблі на Нілі. Тоді совок вклинився в цю епопею, і, природно, наслідком цієї зміни курсу став потяг до націоналізації всього, що було створено та збудовано іноземними компаніями, зокрема – Суецький канал.
Щось подібне відбувалося не раз, і Венесуела – один зі свіжих зразків того, як діє ця совкова зараза. Словом, Франція і Велика Британія вирішили повернути під свій контроль найкоротший морський шлях із Азії до Європи, і через те що для їхнього військового втручання потрібен був привід, то ним якраз і стало загострення військового протистояння Єгипту та Ізраїлю.
(Далі буде)