Авторка перекладу: Світлана
Установа ця виглядала похмуро лише зовні, а всередині все було не так печально. Камер було не дуже багато, грат на вікнах не було взагалі, а в самій камері на дві особи були абсолютно всі вигоди, включаючи комп’ютер з інтернетом, телевізор, душову кабіну, зручний санвузол і все інше. Нар не було, а були добротні, але зручні ліжка з ортопедичними матрацами. Ба більше, сама камера замикалася тільки на ніч, а весь день вихід із неї було відкрито і можна було присвятити себе читанню книг у бібліотеці, настільним іграм або заняттям спортом у не дуже багатому на тренажери спортивному залі.
Кілька годин ув’язнені проводили на свіжому повітрі й могли грати у футбол чи баскетбол. Але так склалося, що весь відносно невеликий контингент в’язниці був уже в літах, і тому всі просто сиділи і дихали свіжим повітрям або ходили, занурені у свої думки. Як для в’язниці їжа тут була похвальна. Вона могла б претендувати на назву «шведський стіл», але вибір був не таким багатим, як це зазвичай буває в таких випадках. Але будь-якої їжі можна було брати скільки завгодно, включаючи досить солідний вибір молочних продуктів і фруктів.
Загалом умови тримання були дуже пристойними і нагадували готель «три зірки», але, звісно ж – з неминучими особливостями. Зокрема, було рішуче неможливо вступити в діалог з персоналом. Наглядачі могли самі щось говорити ув’язненим і слухати будь-які їхні промови, але ніколи не підтримували розмови. У виняткових випадках можна було записатися на прийом до спеціального консультанта, де можна було ввійти в режим діалогу. На цьому – все.
Через те що в цій країні майже всі злочини мали покарання у вигляді штрафів, і досить значних, то у в’язницю потрапляли лише особливі екземпляри, здебільшого – іноземці. Причому більша частина присутніх здійснила свої подвиги далеко від цих місць, а у в’язницю вони потрапили на виконання міжнародного ордера на арешт і просто чекали на екстрадицію до країни, де на них чекали слідчі, суд, а іноді – й електричний стілець.
Саме тому ув’язнені були зануреними в себе і практично не спілкувалися один з одним. З одного боку, вони розуміли, що тут у них є час зібратися з думками, перш ніж вони потраплять під прес в іншій країні, а з іншого – всі розуміли, що, напевно, серед них є екземпляри, які навіть за дуже м’якими законами цієї країни примудрилися загриміти у в’язницю. Це означає, що розслаблятися не можна і краще взагалі ні з ким не контактувати.
Така атмосфера була і в камері № 3, де двоє в’язнів за тиждень, проведений разом, не обмінялися навіть кількома словами. Справа йшла вже до ночі, і один все ж таки не витримав.
– Як дивно тут усе влаштовано. Мені доводилося сидіти одному і в камері з кількома десятками людей, сидів я і в «трійнику», а ось навіщо їм камера на дві людини, зовсім не розумію.
Другий зек, очевидно, теж потерпав від мовчанки і тому легко підтримав розмову:
– Та тут все просто. Вони хочуть, щоб співкамерники наглядали один за одним. Мало що наодинці можна накоїти?
– Наприклад? Та в такій в’язниці можна прожити рік чи два і навіть отримувати від цього задоволення.
– Не скажіть. Це ми з вами вже биті черевики, а потрапить сюди якийсь випадковий арештант, і ось він уже розпустив шкарпетки, зробив петельку та й вознісся. А для них це – НП і, можливо – звільнення.
– Можливо, можливо… Якби я такий номер робив, то петельку зробив би для того, щоб накинути її на охоронця і змитися, але тікати звідси…
(Далі буде)