Збочена реальність (Частина 1)

Авторка перекладу: Світлана

Учора вибухнув скандал на зимових Олімпійських іграх, суть якого зводилася до того, що українського спортсмена змусили зняти шолом, на якому було зображено наших спортсменів, які загинули від рук окупантів. Крім фотографій самих спортсменів, не було жодних написів, закликів чи гасел, тільки це. Наша збірна опротестувала це рішення і тим самим зажадала пояснити суть заборони.

Ситуація вийшла дуже неприємна, бо спортивні синекури завжди було населено корупціонерами, готовими виконувати будь-які оплачені замовлення, але через те що зізнаватися в тому, що за бідні гроші вони виконали бажання лаптів, не можна, то пояснили, що персоналізовані предмети уніформи використовувати не можна і що якщо спортсмен вирішив вшанувати пам`ять загиблих, то достатньо чорної стрічки на формі або інвентарі.

Але всім зрозуміло, що це було, чому й навіщо. Вчора також сталfся хай і дрібна, але подія з того ж ряду. Ті, хто уважно читав учорашні тексти, напевно, бачили, що до однієї з частин лонгріду було використано знамениту історичну фотографію затримання Саддама Хусейна, а тепер цієї фотографії там немає. Її довелося замінити, бо як мінімум одна яскрава соціальна мережа заблокувала цю картинку з поясненням, що їхніми правилами заборонено публікацію сцен насильства.

Кожен може самостійно знайти цю фотографію і знайти це насильство на фото. Причому в цьому випадку йдеться про класику жанру та ілюстрацію моменту падіння диктатора або його арешту. Такі фото є історичними і живуть своїм життям, і тут постає питання загального характеру про те, хто і навіщо вигадує правила, які не просто деформують суть об’єктивної реальності, а спрямовано формують ідіотів зі своїх слухачів, глядачів та читачів. Хто ці люди, які вже кілька десятків років встановлюють корпоративну цензуру, яка впливає на сотні мільйонів людей?

Об’єднує ці два випадки загальне тло подій, а саме – війна. Глобальні соціальні мережі вирішили, що про війну не можна ні писати, ні показувати, ні розповідати. Це я можу стверджувати з усією певністю, бо довго й нудно боровся з кількома такими мережами і, зокрема, з тією, що забанила фото із Саддамом. Просто вдумаймося, наскільки далеко пішли у своєму збоченому уявленні власної ролі в цьому світі власники таких ресурсів, коли мені виставили попередження про те, що мій акаунт буде забанено за зміст, який суперечить правилам ресурсу.

Тут треба уточнити, що це були перші тижні широкомасштабного вторгнення, і власники соціальних мереж практично відкрито душили всю інформацію про війну, яка надходила з України. Скажімо так, за розповіді того, що лапті робили в Бучі, був би безумовний та остаточний бан. Але тут справа навіть не в цьому. Власники таких мереж явно вийшли за межі своїх ресурсів і намагалися впливати на контент, якого там немає. Інцидент було вичерпано тільки тоді, коли я пояснив товаришам із цієї компанії, що на їхньому ресурсі публікується назва статті, посилання і рандомне, не мною зняте фото, взяте з вибірки Гуглу, який сам має свої фільтри, і якщо фото (як із Хусейном) видає Гугл, то воно вже є допустимим.

Тобто самих текстів статей на тому ресурсі немає, і ні назвою статті, ні фото (яке вони мають право викинути), ні тим більше – посиланням я просто нічого не можу порушити, а що стосується моїх статей, то вони перебувають поза їхньою соціальною мережею і там діють мої власні правила, які я маю право встановлювати, як вони самі. А ще колеги написали, що якщо мій акаунт там забанять саме на цих підставах, то вони візьмуться подати позов у США і з великою ймовірністю – виграють його, бо цей абсурд треба припиняти.

(Далі буде)