Про імунітет і мотивацію (Частина 1)

Уперше опубліковано: 02.12.2018

Авторка перекладу: Світлана

При підготовці деяких тем, присвячених Другій світовій війні, виникло стійке відчуття того, що її історію в совку було перекручено ще з однієї причини, про яку ми якось напишемо розлого, але поки що – легкий ескіз, який допоможе багато що розставити по місцях не тільки і не стільки в різних питаннях історії, а в тому, що ми бачимо навколо.

Якщо зараз узяти і запитати, які найбільші битви Другої світової війни провели збройні сили США, то більшість читачів згадають висадку союзників у Нормандії, з її м’ясорубкою на Омаха-біч, хтось пригадає зимову бійку в Арденнах, а ось про Перл-Харбор навряд чи хтось розповість щось яскраве, крім того, що японці розбомбили військово-морську базу, ну, і, звісно, – Хіросіма і Нагасакі. На тому –все. Доросліші читачі ще щось можуть розповісти про те, що союзники довго обіцяли відкрити Другий фронт, але наважилися на це тільки влітку 1944 року, і лише тому, що червоноармійці вже почали громити Німеччину.

Тут метою совкової пропаганди було одне – сформувати перекручене уявлення про те, що американці взагалі робили в ході цієї війни. Українці, які живуть у США, знають, що таке Гвадалканал, Сайпан, Іводзіма та низка інших назв, які у Штатах вважаються історичними й ледь не святими. Практично все це – успішні десантні операції з висадкою на острови, перетворені педантичними і працьовитими японцями на суцільні укріпрайони. Якщо на суші в принципі намагалися не лізти в лоб укріпрайону, а маневром відрізати його від основних сил і методично добивати його авіацією та артилерією, то з островами цей номер не проходив. Вони були забезпечені всім необхідним для тривалої облоги і могли залишатися проблемою дуже довгий час. Крім того, острови були необхідні для перебазування на них важких бомбардувальників, які мали обмежений радіус дії. Тому острови бралися штурмом.

Наскільки це складний і кровопролитний захід, свідчить слабко відома Ржевсько-Сичовська битва, де «геніальний» Жуков втратив близько мільйона військовослужбовців і там само потрапив у полон, а згодом став керівником РОА генерал Власов, один із найкращих полководців совка.

Проблема була в тому, що Жуков через своє невігластво і кровожерливість затверджував операції з лобового штурму німецьких укріпрайонів. Саме звідти німецькі солдати писали, що вони з жахом спостерігають за тим, як гармати і кулемети вкладають хвилю за хвилею війська, що йдуть в атаку, і наступна хвиля робить те саме, що й попередня. Просто батальйон за батальйоном, дивізія за дивізією перетворювалися на гори трупів, і німці просто відмовлялися вірити в те, що бачать. У деяких просто здавали нерви, бо їм здавалося, що вони потрапили до пекла.

Зауважимо: Жуков міг би змінити хід операції, перегрупувати війська і пробувати проривати оборону в іншому місці, але він цього не вмів, та й не хотів робити, і тому – результат виявився негативним, і замість напрямку основного удару, який очолював він, успіх прийшов набагато східніше – під Сталінградом, де не було Жукова і де планувався удар, який би відволікав від Ржева. Задум сталінградської операції якраз і полягав у тому, щоб відтягнути на себе максимальну кількість військ на схід, а під Ржевом – відсікти все угруповання від основних сил і розгромити його. Але склалося так, що противник не кинув війська на Сталінград, і в оточення потрапила лише 6-а армія фельдмаршала Паулюса. Саме відволікаючий характер сталінградської операції не дав можливості відсікти кавказьке угруповання противника, бо просто не вистачило сил, які під Сичовкою палив Жуков.

Загалом Ржевська операція стала однією з найбільш ганебних і кривавих наступальних операцій совка, за що Жукова треба було б розстріляти разом з його конем. Тобто – найзразковішому полководцю совка, якому було надано всі необхідні сили й засоби, не вдався лобовий штурм великого укріпрайону, а американці це робили просто як на конвеєрі. Так, при цьому зазнавали величезних втрат в особовому складі, техніці та озброєннях, але незмінно долали противника саме в такому форматі бойових дій, у якому Жуков покрив себе незмивною ганьбою.

Але в тому, як бійці совка і Штатів ішли саме в такий бій, де шансів вижити майже немає, була суттєва відмінність. У американців не було в тилу загороджувальних загонів і «надзвичайних трійок». Вони йшли в бій за внутрішнім переконанням, яке відрізнялося від бійця до бійця за складовими частинами, але не за змістом. Вони розуміли, що й навіщо роблять, і тому їм не треба було наганяти страху кулеметними чергами чи публічними розстрілами, щоб стерлася різниця між тим, як загинути – від кулі ворога чи від кулі НКВСівців.

Саме тему мотивації ми залишимо на потім і просто зазначимо, що ця мотивація фундаментально відрізнялася, і для того щоб совки не докопалися до того, за що ж американці боролися без чекістів за спиною, ці битви треба було просто замовчати, неначе їх і не було взагалі. Вже сама їхня наявність була крамолою.

(Далі буде)